Обидва сини та невістка – у лавах ЗСУ. А їхні батьки - переселенці з Запоріжжя Сергій та Галина - з перших днів війни волонтерять на Сторожинеччині

У Сергія та Галини (прізвище не називаємо з питань безпеки) обидва сини захищають рубежі нашої держави. Також служить за контрактом у ЗСУ і їхня невістка. А самі Сергій та Галина волонтерять з перших днів повномасштабної війни на Сторожинеччині. Сюди подружжя переїхало з Запоріжжя, забравши у безпечне місце на певний час і двох онуків…

Старший син залишився вірним Україні

Війна торкнула сім’ю Галини та Сергія ще до початку АТО. Їхній старший син Олег, кадровий офіцер, до 2014 року служив у Криму. А коли несподівано прийшли «зелені чоловічки» зі зброєю в руках, їхню військову частину, як і інші на півострові, оточили окупанти. І українським військовослужбовцям, яким практично не було чим захищатися, поставили ультиматум - або ти переходиш служити Росії, або забирайся геть з Криму. Це в кращому випадку. У гіршому, якщо ти чиниш супротив або усно висловлюєш свою незгоду - отримаєш кулю в голову. Так тоді відбулося з українським військовим-сміливцем, якого знайшли згодом мертвим…

У той час військовослужбовців, які «перефарбувалися» і перейшли на бік ворога, було більшість. Лише 30 відсотків, за офіційною статистикою, покинули військові частини, по-геройськи захопивши на материкову Україну усе, що могли вивезти зі своєї частини. Операція з передислокації цінної військової техніки з окупованого Криму на Миколаївщину була таємна і вкрай небезпечна, тож увійшла в історію України як вияв справжнього героїзму українських військових.

- На той момент син Олег з сім’єю (дружиною та двома малолітніми дітьми) мешкали в Криму, - розповідає Сергій. - Там син здобув військову вищу освіту. Коли частину, де він служив, захопили «цивільні громадяни» під керівництвом російських військових, їх вистроїли на плацу і запропонували зробити вибір – хто бажає залишитись і служити Росії, а хто - ні.

Олег єдиний зі свої групи залишився вірним присязі Україні. Таке рішення прийняли приблизно 30 відсотків особового складу частини. Дякувати Богу, їм дозволили покинути півострів зі своїми сім’ями… Так син прибув до Миколаєва. Там продовжив службу у військовій частині, а згодом до нього приєдналася ще й наша невістка Олена (уклала контракт з ЗСУ), розповідає кореспондентці БукІнфо подружжя.

Невістка народилася в Криму, але залишилася вірною Україні. А серед тих, кого вбили окупанти у Криму, - друг мого сина Олега. Він мав надію перевезти свою сім’ю на материкову Україну, напередодні трагедії розмовляв із сином, хто як буде перевезти речі… Але не зміг змовчати, побачивши російського військового на КПП, «щось не те сказав» - і, в результаті, ворог попрямував за ним та застрелив у гуртожитку. Звісно, нікого за це вбивство досі не покарали…

Сергій розповідає, що у лютому 2022 року росіяни вже зайшли в Миколаїв і на околицях міста вже відбувалися бої. Тоді нашим військовим за мудрого командування генерала Дмитра Марченка вдалося відбити наступ ворога. Серед сміливців, який обороняв рідне місто, був і старший син Сергія та Галини Олег.

«Зі мною в той час працювали близько 70 % росіян за походженням»

Цікаво, що до 2005 року Сергій та Галина також тривалий час проживали у Криму.

- Я народився на Херсонщині, а коли мені було лише півтора року, батьки переїхали на півострів, - повідомляє чоловік. - Але розмовляли, швидше, на українському суржику, ніж по-російськи, і любили співати українських пісень.

Після школи поступив у Рівне, де познайомився зі своєю дружиною, з якою живемо вже 45 років. Там навчалися в одній групі - здобували вишу освіту інженерів-гідротехніків. Повернулися у Крим за направленням на роботу. Я працював на різних посадах у державних та приватних структурах - виконував інженерні роботи з меліорації, водовідведення та водопостачання. У 2005 році ми перебралися у Запоріжжя…

Згодом проаналізував ситуацію з фактично добровільною «здачею» Криму Росії з боку місцевого населення (адже на протестні мітинги виходила меншість). Дійшов до висновку, що, для прикладу, зі мною в той час працювали близько 70 % росіян за походженням. Багато уродженців Уралу, Поволжя та центральної частини Росії залучали до будівництва хімічних заводів та Північнокримського каналу і вони перебиралися на півострів разом зі своїми сімʼями.

Серед моїх друзів таких проросійськи налаштованих жителів Криму було меншість. Ті, хто залишився на півострові, і не поділяють прагнення «руського міра», мовчать про свою позицію, яка може закінчитися «підвалом» і допитами, звільненням з місця роботи і подальшим переслідуванням людини та її сімʼї. Про своє невдоволення російською владою та окупацією вони можуть хіба що сказати пошепки під час розмови з однодумцем, але бояться висловити свою думку назагал, щоб її чули сторонні люди. Буває, коли зустрічають знайомих, з якими давно не бачилися – теж недоговорюють: хто знає, чи той знайомий вже не «перефарбувався» з часу останньої зустрічі.

Те ж стосується і спілкування по телефону. Ми говоримо з ними хіба натяками, бо всі розмови прослуховуються… Та й бажаючих видати «зрадників росії» на півострові є дуже багато. Для прикладу, у 100-квартирному будинку, де ми мешкали, всі знайомі - проросійськи налаштовані. Особливо щасливі від анексії пенсіонери, які до 2014 року отримували 2-3 тисячі гривень пенсії, а після - вдвічі, а той втричі більше у перерахунку на гривні. Багато моїх однокласників, як і інших уродженців Криму, нині живуть у Росії.

Сергій та Галина зауважують, що їхній син Олег з сімʼєю теж іноді відчував неприязнь до себе жителів Миколаєва, як до «зрадника Росії».

- Там, насправді, до повномасштабної війни жили багато прихильників «руського міра», - долучається до розмови Галина. - Вони «красувалися» на мітингах до 9 травня з «колорадськими» стрічками, ностальгували за радянським союзом… Ось такі проросійськи налаштовані жителі і досі працюють у державних структурах, органах влади…

Жили в Красноїльському ліцеї - по 12-13 переселенців у класі

На Буковину Сергій та Галина перебралися одразу після захоплення росіянами Запорізької атомної електростанції. Росіяни постійно шантажували Україну підірвати ЗАЕС, а від неї подружжя жило приблизно у 50 кілометрах.

- У березні ми приїхали на Буковину, - каже Сергій. - З нами їхала 89-річна мама моєї дружини. Також не могли залишити напризволяще, тому взяли з собою двох котів. Їхали в «нікуди», не маючи на прикметі якесь житло. Прихисток нам надали у Красноїльську.

Об 11-ій годині ночі нас зустрів голова Красноїльської обʼєднаної територіальної громади Степан Драгун. Він поїхав з нами до Красноїльського ліцею ім. Алєксандру Ілскі, в якому на той час вже мешкали переселенці. Степан Драгун заопікувався, щоб в начальному закладі нам надали все необхідне, відвів у столову і потурбувався, щоб ми з дороги перекусили. Це тоді так вразило! Його людяність і бажання допомогти… Постійну опіку відчували і від директора начального закладу Лариси Бружі. Щиро вдячний їм за це!

Сергій розповідає, що у ліцеї проживали по 12-13 вимушено-переміщених осіб у одному класі. Загалом у навчальному закладі на той час знайшли прихисток до 200 переселенців. Для їхніх потреб обладнали душові кабіни, під’єднали пральні машини, забезпечили безкоштовним трьохразовим харчуванням.

У навчальному закладі переселенці з Запоріжжя жили до липня 2022 року, коли постала потреба готувати класні приміщення до нового навчального року. Потім відправилися в Сторожинець, де почали винаймати житло.

У Красноїльському ліцеї тривалий час жили і двоє онуків Галини та Сергія. А повернулися додому, на Миколаївщину, вони вже після звільнення Херсону - коли зменшилася кількість обстрілів рідного міста. «До цього часу Миколаїв обстрілювали по кілька разів на день, так, як нині гатять по Херсону», - підкреслює Сергій.

«Син отримав серйозне поранення на Куп’янському напрямку, а ми думали, що він проходить навчання у «Десні»

У Красноїльськ батьків привіз молодший син Андрій, який за фахом економіст. А звідти відправився до брата - захищати Україну.

- Спочатку він служив у тиловій частині, а згодом добровільно написав заяву і перевівся у бойову частину, - розповідає Сергій. - Звісно, він нічого нам не сказав, - що служить «на нулі». І тоді, коли отримав важке поранення на полі бою, ми думали, що Андрій у безпеці. Бо говорив нам, що проходить навчання у центрі «Десна», на Чернігівщині. А сам був у «гарячих точках» на Купʼянському напрямку. Це було у серпні минулого року. Йому роздробили лопатку. Мав дві складні операції у Сумах.

Там лікарі зауважили, що завдяки тому, що на фронті військові надали якісну першу невідкладну допомогу, обійшлося без важких наслідків. Ось що означає на фронті добра базова підготовка військовослужбовців, в тому числі бойових медиків…

Після тривалої реабілітації двоє лікарів виставили в діагнозі сина «обмежено придатний» до військової служби. Але у заключенні ВЛК це не врахували. І син - знову на фронті… У нього практично не підіймається рука, є проблеми зі спиною, тож Андрію важко носити бронежилет… Але він проти того, щоб ми зверталися до юристів і вимагали переглянути заключення ВЛК. Андрій каже, що там, де він служить, багато хлопців після поранень. Якщо вони там, то чому він має сидіти вдома?.. Така позиція нашого сина.

Допомогли виготовити майже тисячу свічок і сплести близько півтора сотні сіток

З перших днів Сергій та Галина, щоб впоратися з хвилюванням за синів та невістку, доєдналися до волонтерського руху Сторожинеччини. Спочатку вони робили окопні свічки (допомогли виготовити більше 900 штук!). Потім Галина почала навідуватись у штаб Благодійного фонду «Overwatch», де разом із іншими волонтерами складали і пакували вологі серветки для захисників, каші швидкого приготування тощо. А Сергій щодня ходив у місцевий будинок культури плести маскувальні сітки. За його активної допомоги українські військові дочекалися близько 150 сіток різних розмірів.

- Ми працювали там щодня, навіть по суботах, з 9-ї і до 14-ї години, - розповідає Сергій. - Директор будинку національних культур Тетяна Сандуляк забезпечила нас приміщенням та його обігрівом у зимову пору року, надала в користування необхідні меблі, за що ми дуже вдячні. На плетіння маскувальних сіток зібралася чудова компанія небайдужих українців. Усі - переселенці, з числа інтелігенції. З нами плів сітку професор університету, що до окупації базувався у Мелітополі, музиканти з Харкова, мешканці Бахмута, домівки яких повністю зруйнували окупанти… З місцевих мешканців навідувалося мало людей. Та й не затримувалися вони там надовго…

- Одна з місцевих жителів мені якось сказала: «А в нас війни немає. Бачите, не гупає», - зауважує дружина Сергія Галина. - А в нашої сім’ї війна почалася з окупації Криму… І після 24 лютого ми активно «включилися» у допомогу українським військовим.

У Запоріжжі військовий госпіталь знаходився неподалік будинку, де ми мешкали. Тож з перших днів почали зносити пораненим усе, що мали вдома: постіль, ковдри, одяг… Пам’ятаю, як одного дня піднялася без ліфта (бо він не працював через можливі обстріли) на свій 9-й поверх 10 разів: то ми спускалися у бомбосховище, то несли пораненим військовим все необхідне… Також допомагали робити «Коктейлі Молотова» - збирали звідусіль порожні пляшки… Одна місцева жінка розчулила нас та інших волонтерів, бо дозволила вибрати з землі усі кольорові пляшки, якими вона прикрасила клумбу. Їх збирала для декору декілька років…

«У 2014 році син подзвонив, щоб попередити, що буде штурм, а йому, як і іншим військовим, немає чим захищатися»

Галина розповідає, як виживали з чоловіком у квартирі у перші дні війни.

- Коли пролунав найближчий до нашого дому удар (ціллю ворогів був спортивний комплекс - навпроти нашого будинку), врятувало те, що вікна були відчинені і на них були решітки, - зізнається жінка. - Щоб вберегтись від небезпеки, щоночі спали у коридорі…

Галина перепрошує, що час від часу вимовляє російськомовні слова, хоч спілкується українською.

- Просто до війни 65 років спілкувалася російською, - виправдовується жінка. - Але нині навіть вдома намагаємося розмовляти з чоловіком українською.

- Ви, мабуть, відчуваєте велику гордість за те, що обидва Ваших синів захищають Батьківщину? Чи переживання за них переважають за ці почуття, - цікавлюся у матері героїв.

- Я пережила ще гірше, - стверджує жінка. - Коли у 2014 році військову частину, де знаходився мій син Олег, оточили «зелені чоловічки», він подзвонив, щоб попередити, що буде штурм, а йому, як і іншим військовим, немає чим захищатися… (жінка починає плакати. - ред.). Від тривоги за долю сина, не могла знайти собі місця… Досі не знаю, як я змогла тоді це пережити…

Олеся КОСТАШЕК, журналістка.
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з особистого архіву Сергія та Галини