Як комуністи підбирали керівні кадри для західних українців: фрагмент нової книги журналіста і письменника Миколи Тимошика "Змосковлення Буковини"

Як ми повідомляли, нещодавно відомий учений, журналіст і письменник Микола Тимошик знову відвідав наш край. Метою його теперішнього приїзду на Буковину стало завершення півторарічних архівних пошуків документів за темою його дослідження «Змосковлення Буковини». За час праці над книгами в запилених архівах автор відкрив нову історію Буковини радянських часів, яку вправно замовчувала та фальшувала тодішня пропаганда.

Кілька років клопіткої праці, поїздки до Чернівців, тижні в архівах, аби буковинці знали свою справжню історію. Про брехливу пропаганду, залякування, замовчування, сталінізм, рух ОУН-УПА, русифікацію, перейменування та викорінення всього українського йдеться в новій книзі Миколи Тимошика.

Нагадаємо, перший том своєрідної буковиніани, вже побачив світ за сприяння обласної військової адміністрації і був успішно презентований у Києві та Чернівцях наприкінці березня. Нині робота над версткою другої книги завершена. Інтерв’ю з автором ми публікували тут (клікайте).

Оскільки з подачі Миколи Тимошика саме наш сайт БукІнфо отримав право на ексклюзивні подачі окремих фрагментів першої книги, наші читачі матимуть нагоду також першими ознайомитися зі змістом окремих розділів другої книги «Змосковлення Буковини».

Сьогодні публікуємо перший фрагмент, яка розповідає про те, як підбиралися та формувалися комуністичні кадри для Західної України й Буковини зокрема у повоєнний час.

Кадри для західних українців

Ми є свідками того, як, здавалося б, назавжди викинуті на смітник історії колись хрестоматійні цитати засновника тоталітарної комуно-більшовицької держави Леніна про пресу сьогодні знову стають актуальними. Йдеться про пресу як «колективного пропагандиста, організатора і агітатора» та про її журналістів як «коліщаток і гвинтиків». Тільки за тоталітарної доби таке розуміння стосувалося справи комуністичного будівництва під проводом безроздільно владарюючої упродовж десятиліть правлячої компартії, а в посттоталітарну добу – корумпованого українського істеблішменту, так званих грошовитих мішків кількох олігархів і залежних від них журналістів, як «коліщаток і гвинтиків» власників тих мішків.

Завданням цього розділу є з’ясувати специфіку формування активу «працівників пера» за радянщини та проаналізувати якісний склад кадрів, причини їх плинності та характерні типажі тогочасних журналістів.

«Коліщатка» і «гвинтики» системи

Одна з особливостей пресового руху народу, який упродовж століть був позбавлений права мати й розбудовувати власну державу, - відсутність будь-якого закладу з професійної підготовки кадрів для національної преси. Волею історії таке випало для української нації. Це характерно для різнобічних теренів України, які упродовж цілих історичних епох буття друкованого слова перебували під протекторатом чужих імперій: російської чи Австро-Угорської.

Сумний факт: у дорадянську добу спеціально на журналістику не вчили ні в Києво-Могилянській, ні в Острозькій академіях, ні в заснованих поляками чи австрійцями Львівському та Чернівецькому університетах, ні в заснованих російською владою університетах у Харкові, Одесі чи Києві.

В Україні вперше журналістську освіту започаткували більшовики після чергового програшу національно-визвольних змагань українців за здобуття власної держави у 20-х роках ХХ століття. І це за умов, коли, скажімо, в Америці професійні школи журналістики активно почали засновуватися ще всередині ХІХ століття, а в Західній Європі – на початку 90-х років того ж століття.

1922 року на базі реорганізованої партійно-більшовицької школи у Харкові був створений Комуністичний університет. Носив ім’я відомого більшовика-погромника українського в Україні, засновника зловісної Донецько-Криворізької Радянської Республіки Артема (Сєргєєва). Перші його відділи - основний та лекторський. Третім за вагомістю завдань, які ставила правляча партія перед цим закладом вищої освіти нового типу, був відділ журналістики. Через чотири роки на базі цього закладу відкривається добре відомий пізніше УКІЖ – Український комуністичний інститут журналістики.

На початку 30-х років кадрова проблема для партійно-більшовицької преси загострюється. Це викликано потребами низової ланки ЗМІ, яка на той час продовжувала розростатися (до обласних, районних, відомчих газет додавався значний масив колгоспних, заводських газет та газет машинно-тракторних станцій з призабутою натепер абревіатурою МТС). З огляду на це влада відкриває в Харкові, в додачу до УКІЖу, ще й технікум журналістики.

Звісно, що то були примітивні з точки зору науки і практики заклади – без історичної тяглості у викладах, без інтелектуальної й належно вишколеної професури. Та й носіїв тих дипломів скороспілого інституту - крапля в морі для динамічно сформованої правлячою партією мережі різноманітних друкованих засобів масової агітації та пропаганди.

Втім, саме випускники таких шкіл та інститутів були особливо витребуваними в нових редакціях газет щойно приєднаних до України західноукраїнських областях. Направлених офіційним Києвом на редакторські посади в так звані бандерівські області місцеві партійні комітети радо зустрічали, забезпечували гарними побутовими умовами і, відповідно, вимагали швидкої віддачі. Зазвичай місцеві кадри для важливих ділянок ідеологічної роботи новій владі не підходили.

Доба тоталітарної журналістики породжує в цій професії й нові посади з відповідним соціальним і суспільним статусом, як і в партійно-радянській управлінській системі.

Посади відповідального редактора обласної газети, як також його заступника, відповідального секретаря та завідувачів редакційними відділами були номенклатурними, тобто елітними, підзвітними бюро обкому.

У цій ланці редакційного керівництва часто відбувалися заміни. Бо за сталінських часів, така робота була не лише високо відповідальною і престижною, а й небезпечною. Часто за неправильно розставлені ідеологічні акценти в якомусь матеріалі можна було загриміти прямо на в’язничні нари.

Осібну специфіку мала кадрова політика більшовицької партії на приєднаних напередодні Другої світової війни західноукраїнських територіях. Надто ж для такої важливої ділянки ідеологічної роботи, якою віддавна вважалися засоби масової інформації і їх найголовніший на той час сегмент – партійно-більшовицька преса.

У низці обласних і районних газет з’являються посади своєрідних наглядачів, який з у творчому процесі неможливо було задіяти через їхню профнепридатність, - інструктори преси.

^{Для партійної пильності обкоми партії направляли в редакції газет не журналістів, а інструкторів. 1945 рік}

Ідеологічно підковані, але російськомовні і російськодумаючі

На основі аналізу невідомих досі архівних матеріалів маємо можливість з максимальною об’єктивністю з’ясувати, якою ж насправді була картина з журналістськими кадрами на початках становлення преси більшовицько-радянського типу в західноукраїнських областях?

Так, за рішенням ЦК КП(б)У до Чернівців і в червні 1940 року, і по звільненні області від німецьких окупантів у квітні 1944-го для новоствореної газети «Радянська Буковина» були командировані лише редактор та його заступник.

Про стан із кадрами в цей період довідуємося з довідки першого по війні відповідального редактора Л. Терещенка, адресованої секретареві Чернівецького обкому партії тов. Зеленюку 25 жовтня 1944 року. Ситуація складалася критичною: із 17 відповідальних редакційних працівників, у відповідності зі штатним розкладом, у «Радянській Буковині» на жовтень 1944 року працювало 9. Тобто, майже наполовину штат був не укомплектований. На ту пору в редакції були вакантними посади відповідального секретаря, літературного редактора, кореспондентів у відділи партійного життя, промисловості та трьох власкорів.

З настанням 1945 року це питання так і не вдалося позитивно розв’язати: на 1 травня у редакції вже не вистачало 15 чоловік.

Проблема ще більше загострилася, коли з ЦК партії надійшла директива збільшити з вересня 1945 року формат газети. Це спонукало до розширення штатного розкладу рівно вдвічі – із 17 до 34 чоловік. Й така несподівана новина зверху ще більше утруднила випуск газети: на 1 вересня вакантними в редакції вважалися 19 посад, в тому числі завідувачів таких провідних відділів: промисловості, сільського господарства, культури.

На початок 1946 року штат був доукомплектований за рахунок демобілізованих журналістів, більшість із яких не володіла українською мовою.

^{Заяви про добровільне звільнення з редакції через незнання української мови були досить поширеними в повоєнну пору}

Особливо скрутне становище було влітку, коли обком партії звільнив із роботи виконавчого редактора Л. Терещенка. Начальство не могли простити йому сміливості, самодостатності та відваги називати речі своїми іменами під час розгляду наприкінці 1944 року розгромної довідки пропагандистської групи з Москви про роботу редакції. На знак протесту проти несправедливого звільнення свого керівника, редакцію газети вирішили покинути заступник та два завідувачі відділами. Ще три заввідділами написали заяви на відпустки. Й редактор останнім своїм наказом їх підписав. Таким чином, фактично обезголовлена редакція газети складалася тоді з кількох літпрацівників.

Масла у вогонь додав і відповідальний секретар редакції С. П. Безкішкий. Він вирішив полишити найгарячішу посаду в редакції фактично в перші дні приходу нового редактора Яценка. У заяві від 16 липня 1945 р. головними причинами свого рішення назвав стан здоров’я та неможливість нормально працювати: «Враховуючи мій слабкий зір, а також труднощі, пов’язані з поганою дисципліною в апараті (мої спроби зміцнити її не увінчалися успіхом) – прошу з цього числа із займаної посади сумістити».

В особовій справі С. Безкішкого є один компрометуючий його документ, зміст якого не відомий. Це рапорт начальника Першого Чернівецького міського відділення міліції НКВС Зенькевича від 26 січня 1946 року, скерований секретареві парторганізації редакції газети «Радянська Буковина». Він такого змісту: «При цьому направляємо рапорт міліціонера Лук’янчука і посвідчення на ім’я Безкішкого С. П. на ваш розсуд, оскільки Безкішкий – ваш співробітник. Про результати просимо повідомити нам».

На жаль, виявити сам рапорт та з’ясувати його зміст в архіві не вдалося. Цілком очевидно, що йдеться про незначний проступок редакційного працівника, який не витягував на адміністративну чи кримінальну відповідальність.

Сергій Безкішкий не мав наміру зовсім полишати редакцію, але хотів спокійнішого місця. Тому просив переведення на посаду кореспондента газети по Сторожинецькому кущу. Якраз та ту пору звільнилася з роботи власкор по цьому кущу Ольга Янтке й це місце також залишалося вакантним.

^{Заяви про добровільне звільнення з редакції через незнання української мови були досить поширеними в повоєнну пору}

Про причини полишення краю цієї співробітниці «Радянської Буковини» в документах архіву нічого не вдалося відшукати, але, судячи з її особової справи, редакція втрачала досвідченого газетяра. Ольга Анатоліївна - росіянка, із селян, приїхала до Чернівців із Херсона. Напередодні війни закінчила відомий уже на той час УКІЖ у Харкові і вже встигла набути практичного журналістського досвіду на посадах редактора «Саратовского водника» та власкора центральної «Красной Звезды».

Із журналістами, які прибували в Чернівці як демобілізовані з лав червоної армії, виникали майже непоборні труднощі: часто вони були з дуже далеких країв, отож, не знали ні української мови, ні історії краю, ні місцевих звичаїв. Політична обстановка складалася так, що стимулів чи спонук братися за це в них не було. Справжню журналістську освіту мали одиниці. Ні обком партії, ні редакція не прагнули організувати для таких курси з вивчення української мови. Практичного досвіду з написання матеріалів новачки набували в різних газетах, де зазвичай затримувалися ненадовго. Послужними списками праці в низці газет часто хизувалися, однак чимось примітним у творчому плані не вирізнялися.

У редакції - з учительських факультетів

Пік формування розгалуженої мережі нової партійно-радянської преси в західноукраїнських областях за зразком інших регіонів у СРСР (газети обласні, районні, міськрайонні, міські, багатотиражні) припав на період після завершення Другої світової війни - середину 40-х – початок 50-х років. Звісно, що можливості двох діючих натоді факультетів журналістики в Україні не були достатніми.

З огляду на це, низка місцевих педінститутів отримала право видавати направлення на роботу в редакції місцевих газет тим своїм випускникам, здебільше філологічних та історичних факультетів, які мали нахил до творчої роботи. Здебільше такі обіймали посади коректорів, перекладачів або літпрацівників. А щоб новачки мали можливість освоїти бодай елементарні практичні навички специфічної професії, у центрі народилася ініціатива щодо спеціальної газетної практики.

Архівний документ тієї пори дає можливість уявити, що то була за ініціатива центру і які вимоги ставилися перед практикантами. Йдеться про «Програму проходження півторамісячної виробничої практики в редакціях республіканських та обласних газет випускників вузів, які направлялися на газетну роботу».

Програма складена професійно, містить досить конкретні завдання та шляхи й методи їх виконання: що, скільки і як робити за жанрами, за відділами, за видами газетярської справи; хто, коли і як має допомогти.

Найперше, з практикантами мав попрацювати сам головний редактор. Він ознайомлював практикантів зі специфікою газети, визначав для кожного теми двох статей, окреслював план роботи над ними та зобов’язувався перечитати кожну статтю й детально проаналізувати її в присутності всіх практикантів.

Далі практиканти працювали у редакційних відділах. На вивчення роботи кожного відділу відводилося по три дні. За завданнями завідувачів кожен мав написати по вісім кореспонденцій, заздалегідь зібравши для них відповідний фактологічний матеріал. Після детального аналізу написаного кращі кореспонденції заввідділом рекомендував до руку. Особливу увагу тут звертали на оволодіння навичками читання і правки газетних шпальт, ознайомлення із різними етапами верстки, а також поліграфічними процесами творення газети.

Кілька днів відводилося на працю в секретаріаті. Тут практиканти мали можливість скласти повну уяву про планування випуску газети на місяць, тиждень, про макетування поточного числа, підрахунок рядків, про порядок проходження редакційних матеріалів на складання, читання коректури, методиці правок, зчитування та вичитування шпальт. Тут же їх ознайомлювали зі специфікою виготовлення ілюстрацій, роботою лінотипу, ротацією, високим та офсетним друком.

Завершальний етап практики – праця в коректораті: вивчення коректурних знаків та порядку їх проставляння на різних етапах верстки в машинописному друці на лінотипному складанні. При тому, участь практикантів в редакційних нарадах з планування поточних чисел та тижневих «летучках» була обов’язковою.

Набуття навичок – лише через москву

Напередодні війни президія ЦК спілки працівників преси СРСР долучилася до заходів з підготовки кадрів для журналістів щойно приєднаних західноукраїнських областей. На базі широко розрекламованої ще в 30-ті роки ВДНГ в москві спілка ініціювала своєрідну навчальну програму для редакторів та літпрацівників районних, міських та обласних газет. Формувалися цілі групи «відмінників і ударників-журналістів» цієї ланки преси.

Окрім загального знайомства із сільськогосподарською виставкою у спеціально створеному «Павільйоні преси» журналістів мали донавчати. Але, судячи з програми, не практичним навичкам, яких їм вкрай бракувало, а політичної пильності та ідеологічної підкованості. Саме з такої тематики було розроблено цикл лекцій. Їх мали прочитати московські ідеологи на матеріалах Кабінету редактора при Управлінні пропаганди і агітації ЦК ВКП(б). Слухачів знайомили з особливим підрозділом цього управління. Його назва - відділ Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна. Крім голослівних цитат вождів про завдання комуністичної преси тут слухачі вивчали також ще один специфічний предмет – «Мова і стиль більшовицької преси».

У спеціальному листі про курси газетярів на головній ВДНГ, який керівництво кремля направляло в усі обкоми партії, окрім програми, йшлося й про таке: витрати на поїздку до москви для підвищення професійного рівня рекомендованих місцевою владою журналістів здійснюється коштом самих редакцій.

Заснування значної кількості партійно-радянських газет на місцях потребувало підготовки потужного кадрового потенціалу. Одного навчального закладу з підготовки журналістських кадрів (Українського комуністичного інституту журналістики в Харкові) явно бракувало. Не вирішува питання і штучно активізований партією робсількорівський рух, через який редакції вимушені були самі визначати найактивніших дописувачів та заповнювати ними численні вакансії літпрацівників. Численні засідання бюро партійних організацій, де розглядалися питання якості журналістики, також приносили мало користі: їхні рішення все більше набували декларативного характеру, тому в основі своїй і не виконувалися.

Натомість обкоми партії регулярно отримували з москви і Києва директивні документи щодо неухильного підвищення якості кадрів для партійно-більшовицької преси, особливо тих, які не мали диплома журналіста.

Як цю проблему вирішували на місцях?

Формальний диплом про освіту через екстернат

На почату 50-х років проблему безграмотності місцевої журналістики, її відірваності і від реалій життя, і від конкретних завдань партії та ж партія вирішила розв’язати у своєрідний спосіб.

У лютому 1952 року ЦК КП(б)У приймає кардинальне рішення: всі керівні і творчі працівники редакцій обласних газет мають мати вищу освіту. Це означало, що редактори газет мали звітували в обком партії за тих, хто перебував на посадах, але диплому про вищу освіту не мав.

Отут і з’ясувалося, що в «Радянській Буковині» таких нарахували аж п’ятеро. Більше того, під час перевірки особових справ у них були відсутні не лише дані про інститутські дипломи, а й будь-які документи про закінчення… середньої освіти. То були не лише літпрацівники (відділу пропаганди А. Бараніскін, листів Ф. Драченко), а й двоє завідувачів відділами (промисловим - В. Григоренко, інформації - А. Альтшуль) та заступник відповідального секретаря (В. Короп).

^{Послужний список журналіста з Вороніжчини Івана Жукова. 1945 рік}

Цілком очевидно, що свого часу під часу оформлення на цих працівників наказів редактора на зарахування в штат, а на двох номенклатурних працівників – ще й затвердження їх на посади завідувачів відділами через рішення бюро обкому партії, виходили зі знаної натоді кругом ленінської настанови про здатність кухарки до керування радянською державою: якщо кухарка може отримати високий державний пост, то чому не може працювати в редакції людина, що вміє писати, але не має диплому про закінчення середньої школи?

Для виконання цього рішення ЦК у реактора газети були два варіанти: або звільнити із займаних посад осіб, які не відповідають новим партійним критеріям, або спробувати заповнити їхні особові справи так, щоб там з’явилися необхідні документи, яких бракувало.

Перший варіант був не прийнятним через те, що швидко знайти заміну такій кількості працівників, які, в принципі, справлялися з обов’язками, не було можливості. Тому й був обраний другий варіант: з допомогою обкому партії «допомогти» редакційникам отримати необхідні папери через формальний екстернат. Всі знали, що це звичайнісіньке окозамилювання…

Редактор газети К. Ципко в листі до секретаря обкому партії тов. Фесенка просить сприяння в зарахуванні цих працівників в одну із середніх шкіл Чернівців для… складання екстерном всієї програми за середню школу та видачі їм на цій основі атестатів про середню освіту.

Звісно, що обком дозволив.

Йдеться про ще одну складову характеристики реальної журналістики на місцях: окозамилювання, компанійщина, показуха і профанація у виконанні безумовних вказівок партії.

Ця історія переконливо засвідчує поступове укорінення в свідомості журналістів радянської доби згубних для цієї професії особистісних якостей:

- подвійної моралі,

- подвійних стандартів професії,

- подвійної поведінки.

На практиці таке роздвоєння означало: писати для друку – це одне, мати власну думку з цього приводу, але лиш для себе – це інше.

Реальність тоталітарної доби поступово перетворювала, перемелювала чин небайдужих, одержимих, патріотичних, покликаних ставати на захист правди та істини журналістів у принизливе, але корисливе ремесло. Корисливе для подальшої кар’єри, сталих заробітків, матеріального становища сім’ї, свого місця у верхівці так званої номенклатурної еліти.

Стеження за позаштатними дописувачами

Від початку влада пильно стежила за позаштатною автурою, яка почала активно формуватися при редакціях обласних газет. Таких авторів було багато. Більшовицькі газети платили гонорар. І кожен, хто мав хист до писання текстів, звісно, які б за змістом відповідали потребам дня і вимогам влади, мав можливість його заробити.

Про це явище вперше дізнаємося із довідки Чернівецької обкому партії, надісланої в ЦК КП(б)У від 11 червня 1941 року. У цій записці – дані про перших дев’ять прибулих на Буковину осіб, які на різних пропагандистських чи літературних зібраннях називали себе журналістами й часто розсилали в газети дописи на різні теми.

Вони, певне, й не підозрювали, що за ними пильно стежать відповідні служби. Збиралися такі дані: партійність, звідки прибув до Чернівців, куди й про що дописує, місце роботи. В цій архівній записці йдеться про найактивніших дописувачів.

Мазур Яків, народження 1913 року, єврей, прибув у область без виклику, останнім часом працював кореспондентом газети «Вісті». Дописує в газети «Радянська Буковина», «Адеверул Большевик» і «Комсомолець Буковини». Основної роботи не має.

Голованівський, народжений 1916 року. Закінчив Ленінградський КІЖ, по національності єврей, прибув у Чернівці з Тернопільської області без виклику. Дописує в газети «Радянська Буковина», «Адеверул Большевик» і «Комсомолець Буковини». Постійної роботи не має.

Ключник – безпартійний, українець, прибув в область по командировці ЦК КП(б)У. Раніше працював у газетах «Радянська Буковина» і «Комсомолець Буковини». Постійної роботи не має, бере активу участь в організації матеріалів для облтелерадіокомітету (останні вісті) і «Адеверул Большевік». Для останньої пише навіть передові статті.

Мирків (Майський), член ВКП (б), єврей, прибув у Чернівці без виклику з Кишинева. Постійної роботи не має. Читає лекції на курсах обласного Червоного Хреста. Дописує в «Адеверул Большевік» і облрадіокомітет.

Про інших осіб, також без зазначення імен, які постійної роботи на мали, але активно дописували в різні обласні газети інформація така:

Брежньов – безпартійний, український поет, прибув без виклику із Станіславської області;

Царинник – безпартійний, українець, прибув з Харкова;

Палєй – безпартійний, прибув з Києва без виклику;

Федльдштейн – місцевий;

Карлов – член ЛКСМУ, українець, прибув з Кишинева. Постійної роботи не має. Часто подає матеріали в газеті «Радянська Буковина»

Щодо останнього, то незабаром він був прийнятий на роботу в штат «Радянської Буковини» на посаду фотокореспондента.

Буковинська специфіка

Кадрова політика більшовицької партії на приєднаних напередодні Другої світової війни західноукраїнських територіях мала свою специфіку. Особливою вона була для такої важливої ділянки ідеологічної роботи, якою віддавна вважалися засоби масової інформації і їх найголовніший на той час сегмент – партійно-більшовицька преса.

Головними редакторами новоутворюваних газет призначалися зазвичай прислані зі східних областей перевірені кадри. Підбиралися вони передусім за найважливішими ідеологічними якостями – вірність справі більшовицької партії, здатність проводити її політику у ввіреній справі. Літературні здібності, достеменне знання специфіки журналістського ремесла, практичний досвід у цій справі були бажаними, але не визначальними.

У перші післявоєнні роки ЦК партії всіляко заохочував місцеві партійні комітети видавати особливо активним і перспективним, на їхню думку, функціонерам ідеологічного фронту так звані партійні путівки-направлення для праці в редакціях газет. Подавача таких направлень із печатками ЦК чи обкомові партії редактори змушені були беззастережно зараховувати в штат, марно сподіваючись мати від них якусь віддачу в складному редакційно-видавничому процесі.

За умов активного формування наприкінці 20-х - почату 30-х років уніфікованої по всьому СРСР розгалуженої мережі місцевої преси (заводські, міські, районні, обласні), а також галузевої на рівні областей (партійні, молодіжні, дитячі, військово-патріотичні) в радянській Україні ще не існувало навчального закладу, який би готував журналістські кадри. Редакції поповнювали їх із числа колишніх сільських чи робітничих кореспондентів, які відчували потяг до слова й мали здібності до писання. Для самоосвіти таких були засновані спеціальні журнали – «Робкор», «Селькор» (з наголосом на селянський, а не сільський), пізніше «Робселькор» в Україні та «Рабоче-крестьянский кореспондент» - у москві. Втім, цього було замало.

Редакції газет були включені до бази державного розподілу випускників гуманітарних факультетів місцевих університетів чи педінститутів. Тому редактори на місцях змушені були зараховувати направлених за розподілом молодих спеціалістів на посади літпрацівників. Як засвідчить практика (приклади про це будуть нижче), більшість новачків у журналістиці незабаром змушені були звільнятися з роботи за власним бажанням через нездатність освоїти на практиці ази цієї професії.

По завершенні Другої світової війни в середовищі представників розумової праці, вихідців із народу, утворився кількісно значний прошарок, що охоче зараховував себе до цеху «працівників пера». Набувши певного досвіду співпраці з редакціями різних газет на Великій Україні, такі охоче переїздили у великі й малі містечка Західної України в пошуках житла, престижної праці та високого заробітку на посадах літпрацівників радянських газет, які активно відновлювалися по війні. Їх попервах охоче брали на роботу, адже в послужних списках претендентів посісти редакційні вакансії перелічувалася низка газет, де вони досі працювали.

З обов’язкових трьох документів, які мав ретельно заповнити претендент на будь-яку посаду в редакцію газети (заяви, автобіографії, бланку «Листа обліку кадрів»), останній мав кілька специфічних граф для заповнення. Їхній зміст обов’язково перевіряли відповідні каральні органи (КДБ і МВД) – без резолюцій цих установ влаштуватися на редакційну роботу було практично неможливо. Про головне в графах. Основне заняття батьків до і після 1917 року, партійність (коли й де вступив у партію, комсомол). Слід було відповідати й на такі питання: чи були сумніви в проведенні лінії партії, чи брав участь в опозиції, чи був членом інших партій, чи брав участь у революційному (партизанському) русі або підпільній роботі?

Окремо кілька запитань про полон: де, коли, за яких обставин, коли і як звільнився? Також партію цікавила можлива учать у військах чи установах «бєлих правітельств»: коли, де, на яких посадах. Так само про перебування на окупованих німцями під час Другої світової війни (де, коли, що робив?). Із завершенням українізації на Великій Україні (а це кінець 20-х років) документація у відділах кадрів державних установ та організацій поступово переводилася на російську. І ця практика швидко була запроваджена і в новоприєднаних до радянської України областях.

^{Ділове листування обкому партії з редакцією українськомовної обласної газети велося російською навіть у кадрових питаннях}

Специфічним було ставлення контролюючих органів до знання претендента на кореспондентську чи якусь іншу творчу посаду в редакції газети, що мала офіційний статус українськомовного видання, саме української мови. Цілковите незнання або слабке її знання не ставало на заваді прийняттю на роботу. Матеріали таких «незнайків» перекладали з російської коректори чи літредактори, яким це навантаження було додатковим. Ця ганебна практика існувала фактично аж до розвалу СРСР.

Кандидатури на керівні творчі посади в редакціях (зав. відділами, заступники головного редактора, відповідальний секретар) погоджувалися з обкомом партії. Кожне подання редактора обов’язково переходило через руки обкомівського інструктора з відділу кадрів. У Чернівцях, скажімо, тим, хто дозволяв або не дозволяв рухати подання в кабінет секретаря з ідеології, був на ту пору такий собі Бурмаков. На низці подань частіше зустрічається його підпис із такою резолюцією: «Не возражаю в назначении тов. (такого-то) на должность (таку-то)».

Зазвичай у наказах про призначення на ту чи ту посаду вказувався іспитовий термін – один місяць. І не безпідставно. Як засвідчить практика, багато з таких «журналістів» того терміну не витримував – або сам писав заяву на звільнення за власним бажанням, або його звільняли з ініціативи редакції. (…)

Із досьє БукІнфо:

Микола Степанович ТИМОШИК - український учений, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець. Він доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.

Журналістську діяльність Микола Тимошик розпочав на Буковині. Був завідділу "Радянської Буковини" та головним редактором "Молодого буковинця". Автор 25 книг, серед яких документальний двотомник "Село" (2 томи), "Материн заповіт у рушнику 1933-го", "Голгофа Івана Огієнка", "Українці в Британії", «Українська журналістика в діаспорі: Британія» та інші.

З лекціями і повідомленнями виступав на запрошення наукових, навчальних та просвітніх закладів у Великій Британії, Бельгії, Ізраїлі, Іспанії, Китаї, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Франції, Швеції та Швейцарії. Лауреат низки літературних премій, з-поміж яких - ім. Ю. Федьковича (2022).

Нині - професор журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, головний редактор двомовного наукового журналу "Український інформаційний простір - Ukrainian Information Space".