«Моє серце залишилося на могилі чоловіка». Дружина Героя Миколи Клеця з Сторожинця Дарʼя живе задля того, щоб увіковічити подвиг захисників України

На могилі Миколи Клеця з Сторожинця - квіти у вигляді синьо-жовтого серця. - Наше кохання не закінчилося, - підкреслює дружина Героя Дарʼя. - Закінчилося лише земне життя, а кохання живе. Воно - в наших донечках та наших серцях. Моє серце залишилося тут, на цвинтарі, на могилі чоловіка. Але воно - синьо-жовте, тому що ця жертва була задля незалежності України.

Тричі писав рапорти з проханням перевести на бойові позиції

Сержант Микола Клець з позивним «Нік» загинув 19 січня 2023 року. Поліг смертю Героя у бою з окупантами у районі селища Красна Гора Бахмутського району на Донеччині. Як розповіли очевидці, під час мінометного обстрілу він, як командир взводу, проконтролював, щоб всі побратими встигли заховатись у бліндаж, а сам не вцілів - отримав осколкове поранення голови.

У перші дні повномасштабної війни записатися добровольцем у ЗСУ в Сторожинці було не так просто - через чималі черги з бажаючих. Тож майже пʼятидесятирічного Миколу Клеця прийняли у лави ЗСУ аж з третьої спроби.

- З восьмого березня і до кінця грудня 2022 року чоловік служив у роті охорони у Сторожинці, - розповідає Дарʼя. - Протягом цього часу аж тричі (!) писав рапорти на переведення його у бойову частину. Пояснював своє рішення так: «А хто, як не ми?! Краще я, ніж молоді хлопці, я вже хоч трохи прожив»… Я у відповідь йому казала: «Я теж з тобою піду». Чоловік заперечував: «Ні, сонечко, надійний тил мені теж потрібний. І підтримка двом нашим донечкам»…

А згодом, коли Коленька вже був у дорозі (тільки так його називала протягом життя), я запитую: «Де ти зараз?». А він відповідає: «Там, де й мільйони інших». Тоді, коли після навчання в Ужгороді чоловік відправився на Донеччину, я ще добре не усвідомлювала, що він - у гірсько-штурмових військах: що означає цей рід військ, що таке піхота і позиції… Дзвоню до чоловіка, кажу: «Як у вас? У нас - тривога»… Коленька мені у відповідь: «А в нас все добре». А я чую в телефоні, як гупають гради… Чоловік заспокоює: «Не переживай. Ти дуже близько все береш до серця»… Водночас, коли їхав на передову, сказав мені відверто: «Сонечко, це війна. І якщо що, ти - сильна, ти зможеш»…

Під час останньої телефонної розмови встигла сказати чоловіку: «Я тебе люблю»

Дарʼя пригадує останнє Різдво у 2022-му році, яке святкувала разом зі своїм чоловіком.

- Нас запросили до себе в гості мої родичі, - ділиться потаємним жінка. - А наступного дня чоловік мав вирушати на передову… Кажу: «Не хочу нікуди йти! Хочу побути більше часу з тобою! Для мене важлива кожна проведена разом хвилина»… Але чоловік наполягав… Тоді поїздка перенеслася. А вранці 27 грудня чоловік попрощався зі мною, донечками і відправився у дорогу… Дівчата дуже переживали за батька, який виплекав їх своєю любовʼю. І, водночас, надзвичайно гордилися.

Микола Клець воював у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. 12 січня 2023 року він подзвонив до дружини і сказав, що вирушає на позицію, попередив, що може не бути на зв’язку протягом двох тижнів.

- Згодом передзвонив 15 січня і сказав, що все добре, - каже Дарʼя. - Ця розмова тривала лише 37 секунд… Пізніше ще один раз зателефонував 17 січня. Востаннє… На 43 секунди… Переживав за нас, казав, щоб ми тримались… Я не часто зізнавалася чоловіку у своїх почуттях. У нашій сім’ї це не було прийнято. Ми доводили свою любов не словами, а діями. І я така рада, що встигла сказати Коленьці у ті останні 43 секунди «Я тебе люблю»… (жінка починає плакати, - автор). Найстрашніше, коли всі слова, які на душі, так і залишаються несказаними. Я встигла їх вимовити.

Загинув на новій позиції, на яку заступив з бойовими побратимами

Дарʼя замовкає. Згодом, опанувавши емоції, продовжує:

- Коленька загинув на першій же позиції, на яку він заступив з бойовими побратимами… Мені цю страшну звістку повідомила сестра Аліна, яка, так трапилося, дізналась про це першою. Прийшла до мене додому. Побачивши її на порозі, я пішла на кухню, щоб поставити чайник на каву. А сестра каже мені: «А давай ми сьогодні не будемо пити каву»… (у жінки на очах знову зʼявляються сльози, - авторка).

Під час інтерв’ю чітко усвідомлюєш біль, яку Дарʼя проносить крізь роки, досі не зумівши попрощатися назавжди з коханою половинкою.

- Ми завжди жили один для одного, - додає дружина Героя. - Навіть, коли свого часу Коленька поїхав на заробітки, то пробув там лише 2 місяці, усвідомивши, що сім’я не має роз’єднуватися надовго… З ним я завжди відчувала себе, як за кам’яною стіною.

- Каже мені якось: «Сонечко, ти бачила квіти, які я тобі подарував?», - пригадує Дарʼя. - Веде мене до вікна. Дивлюсь, а там - клумба з трояндами. «Це все - для тебе, - жартує чоловік. - Якщо зріжеш чи купиш - вони пропадуть, а ці цвістимуть щороку»… Тепер я саджу троянди на його могилі. А ще - на клумбі у центрі міста у памʼять про Коленьку та інших захисників України.

З дружиною Дарʼєю Микола Клець у злагоді та розумінні прожив 25 років. Разом виховали двох доньок - Ольгу та Настю. Настя нині навчається у 10-му класі, а Ольга працює маркетологом у Хмельницькому.

- Як дізналася про загибель чоловіка, усвідомила, що треба сказати дітям, - пригадує жінка. - Щоб випередити сповіщення з військкомату. Піднялась до кімнати Настусі… Набрала Оленьку… Сказала їм, що тато загинув… Осколкові поранення… Оля по телефону все заперечувала: «Ні. Це не правда…» (жінка починає знову плакати, - автор). Єдине, що для мене було надважливим дізнатися у побратимів чоловіка: чи перед смертю він не мучився?.. Відповіли, що це відбулося дуже швидко. Осколок потрапив у обличчя, тому Коленька помер відразу…

Позивний чоловіка «Нік» згодом зобразила на своєму тілі у вигляді тату

Миколу Клеця знали як привітну та добру людину багато сторожинчан. Після армії і до 1999 року він служив у війську. Згодом певний час працював на СТО. Тож не дивно, що на його похорон прийшло більше 600 людей (!).

- На поховання ми замовили півтисячі калачів, і їх не вистачило, - каже Дарʼя. - Тіло Коленьки з моргу Чернівців забирала особисто я… Для мене це було важливо. По дорозі купила величезні квіти. Прикро, що з моргу з Дніпра не передали ні військовий квиток чоловіка, ні його телефон. Тоді, через сильний стрес, про це не подумала, а згодом зрозуміла, що ці речі - останні, що були з ним, тож для мене вони - така цінність…

Перед смертю чоловіка з ним на позиціях був побратим Дмитро Кошарич з с. Глибочок, що біля Сторожинця. Пізніше він розповів, що Коленька для нього був наче батько. За день до загибелі чоловіка, 18 січня, Дмитру виповнилося 26 років. Коленька сидів з ним в окопі, розповідав про наших донечок, ділився задумами, яким, як виявилося, не дано було збутися… Вони ділили всі харчі, курили цигарку одну на двох. Інші побратими чоловіка також згодом розповідали, як Коленька, будучи командиром взводу, дуже дбав про них, навчав військової справи і, водночас, ділився життєвим досвідом… Один із військових, який служив із чоловіком у роті охорони в Сторожинці, - Сашко - підтримував нас на похороні. А згодом його відправили на передову і він там загинув на перших же позиціях, як і мій Коленька, після чергового прильоту…

До слова, Дмитро Кошарич після загибелі мого чоловіка став командиром взводу. У перші місяці після трагедії він практично витягував мене з відчаю, надавав дуже сильну підтримку. Тоді, коли не було бажання далі жити… А згодом я підтримувала його, коли він півроку був «на нулі». Став свідком загибелі не лише мого чоловіка, але й інших побратимів. Був змушений виносити з поля бою в пакеті голову одного із них (тіла не було - розірвало повністю)… Від Дмитра я дізналася і позивний чоловіка - «Нік», який згодом зобразила на своєму тілі у вигляді тату…

На тілі жінки не лише це тату. Їх декілька. З написами «Нік», «Мій Всесвіт», «Закарбований», із зображенням сумного ангела, сонечка (як Микола Клець ніжно називав свою дружину), іншими. І всі - пов’язані з втратою та нескінченною любов’ю.

Миколу Клеця посмертно нагородили орденом «Хрест Героя». Цінну відзнаку дружині Героя вручили у вересні минулого року разом із прапорами 128-ї гірсько-штурмової бригади.

Після загибелі Героя Дарʼя та доньки роздрукували усі фотографії, які були у них і знайомих з зображенням чоловіка та тата. Портрети з ним зараз розміщені на усіх стінах кімнат. Тут - і картини з щасливим подружжям. На холодильнику - фотомагніти. У шафах - складені речі Миколи Клеця…

- Для мене честь бути дружиною такого чоловіка, який гідно прийняв виклик долі, без роздумів став на захист Батьківщини, - підкреслює Дарʼя. - Він завжди поруч - у думках та серці, і так триватиме до зустрічі з ним на небесах. Дякую Богу за нього. І прошу дати сили гідно пройти це випробовування долі, бо чоловік був моїм всесвітом…

«Мій тато вчинив так, як вчинила б і я. Навіть знаючи, що все може закінчитися трагічно»

«Татусеві доньки»… Такими були Оля та Настя Клець до загибелі свого батька-Героя. Він вкладав у них душу, допомагаючи робити домашні завдання з географії, фізики та історії, навчав їздити на велосипеді, а згодом - на автомобілі, привив любов до книг… Старшій доньці Олі на момент загибелі Миколи Клеця було 22 роки, молодшій Насті, яка схожа на батька, як дві краплі води, - 13.

- Пригадую нашу останню поїздку на море в Одесу, - ділиться спогадами школярка Настя. - Ми з татом вставали раніше всіх і йшли купатися, поки ще всі спали. Обожнювали плавати і на морі, і в рідному Сіреті, в Сторожинці. Такі теплі спогади… Тато навчив нас їхати на велосипеді, і ми часто каталися вуличками - так спільно проводили час. Часто гуляли в лісі. Майже кожні вихідні їздили на дачу, на природу… У тата з обличчя ніколи не сходила усмішка…

- Хто підтримав тебе у найважчий момент?

- Мамині сестри та дві подружки, які були зі мною увесь час, - каже Настя. - Дуже виручили в той момент. У школі теж не було зайвих некоректних питань…

- Чи виникало відчуття обурення від несправедливості, що інші батьки дітей уникають мобілізації різними способами (часто - нечесними), а твій тато пішов захищати Україну і загинув на полі бою?, - запитуємо десятикласницю.

- Ні, - впевнено відповідає дівчина. - Це їхній вибір. Якщо їм так комфортно… Мій тато вчинив так, як вчинила б і я. На його місці, я б теж не сиділа вдома, склавши руки. Навіть зараз, знаючи, що все може закінчитися трагічно.

- А Оля, коли вперше побачила Коленьку у домовині, одразу промовила: «Дякую, тату, що нас захищав», - додає Дарʼя. - Колись чоловік купив машину, на якій навчав водити Олю. Вона їздила нею часто. Аж ось одного дня, не так давно, донька відкрила багажник, а там - ганчірка, яку їй залишив тато, щоб прибирати в машині. Оля сіла у авто і плаче. І не може зрушити з місця. Так і не поїхала нікуди… Хоч вже пройшло майже 2 роки. Час не лікує…

Наші стосунки були не лише як у батька з донькою - ми були справжніми друзями

- Батько прищепив мені любов до цього світу, тварин, природи, - зі сльозами на очах розповідає донька Миколи Клеця Ольга. - Коли ми разом виконували домашні завдання, він постійно наголошував, наскільки важливо бути в сучасному світі освіченою людиною.

Традиційно щодня ми всією сім’єю збиралися вечеряти на кухні. І там обговорювали цікавинки з наукової фантастики, космосу, фізики… Я спілкувалася з татом на рівних, дискутувала з приводу харчування (у юності була вегетаріанкою), віросповідання, фемінізму. Хоч різниця у віці була аж 28 років, але нам було дуже цікаво вести діалог. Бо прислуховувались до думок один одного. Наші стосунки були не лише як у батька з донькою - ми були справжніми друзями. Саме через це так боляче сприйняла його втрату. Бо проживала ті роки свого життя (мені саме виповнилося 22 роки), коли вже стала дорослою, і ми могли на рівні спілкуватися, радитися, прислухатися, проводити разом час. Працевлаштувавшись на роботу і отримавши свій перший дохід, я планувала купити для батьків поїздку за кордон. Щоб вони відпочили і побачили щось незвідане досі.

Кажуть, що у старшому віці діти не так чуттєво сприймають смерть когось з батьків. Але це не так… Бо тоді ти краще усвідомлюєш, скільки ще буде подій у твоєму житті, які рідна людина, така близька тобі по духу, не побачить. Весілля, народження дітей… І від цього розуміння такий відчай підкрадається в душу, що не передали словами.

Після смерті тата моє життя дуже похитнулося. Я морально була вбита горем. Доходили думки про самогубство внаслідок встановленої депресії. Я не змогла впоратися з цим станом сама, довелося звернутися до психотерапевта. Досі приймаю ліки, які допомагають справитися з втратою.

Дуже важливою була також моральна підтримка найрідніших. Поруч був і є мій хлопець Дмитро, який завжди готовий вислухати і допомогти. Щоб зменшити біль втрати, зосередити свою увагу на чомусь іншому, завела собаку та кота. Через те, що вони потребують постійного догляду та любові, ти відволікаєшся від нав’язливих думок про смерть рідної людини, і стає трохи легше на душі…

- Не можливо виміряти рівень болю втрати близької людини чи порівнювати його, - стверджує Дарʼя. - Але наскільки бачу, Оля найбільше з нас усіх «помирає» через смерть батька… І мені так боляче, що змогла підтримати морально побратима чоловіка, в якого була депресія. А свою доньку розрадити не змогла… (жінка починає знову плакати).

- Мабуть тому, що Ви відчуваєте ту ж біль, що й вона…, - насмілююсь зауважити. - І тому Ви не можете їй зарадити. Бо спочатку треба зарадити собі… А потім вже їй…

Дарʼя Клець погоджується.

- Мої доньки - це мої надійні два крила, що не дають впасти, - зауважує згодом жінка. - Діти героїв - особливі, адже їм довелося подорослішати надто рано…

«Ті очі, які бачили війну, - інші, ніж у тих, які служать в тилу»

«Пам’ять - це дія». Таким життєвим принципом нині живе Дар’я Клець. І вже протягом двох останніх років після смерті коханого чоловіка робить все для того, щоб увіковічнити пам’ять про нього та інших полеглих захисників України не лише у нашій історії, але в серцях українців.

Дар’я першою у місті за власний рахунок встановила біг-борд з портретами загиблих Героїв. Вона брала участь у Всеукраїнському щорічному забігу «Біжу за Героя», під час якого вшановували пам’ять захисників. Також жінка була однією з ініціаторів того, щоб висадити на клумбі в центрі міста троянди у знак пам’яті за найріднішими. Не один рік Дар’я Клець оббивала двері чиновників, щоб облаштувати поруч місце, на якій родичі загиблих встановлювали б державні прапори - за кожного полеглого героя (на зразок того, як це зробили у столиці). Адже кількість захисників, які віддали свої життя за Україну, у Сторожинецькій громаді вже перевищила сотню…

- Увіковічнити пам’ять про Коленьку та інших героїв, пронести гідну пошану до них через віки для мене є важливішим, ніж робота, - зауважує Дар’я. - Хоч, працюю у терапевтичному відділенні лікарні, часто стикаюся з хворими військовими, в тому числі на протезах… Дуже поважаю і співчуваю їм, намагаюся допомогти, наскільки це в моїх силах. Кажу до колег: «Ви знаєте, що ці хлопці бачили? Ті очі, які бачили війну, - інші, ніж у тих, які служать в тилу»…

Я спілкуюся з матерями та дружинами полеглих героїв. Коли є можливість, купую хоч щось для дітей загиблих… Ми - наче одна велика родина. Бо втратили все. І нас неможливо зрозуміти нікому, у кого трагічно не загинула найрідніша людина…

…А коли присутня на похоронах когось із захисників, то настільки є близькими всі відчуття, які переживає згорьована дружина Героя, що хочеться просто лягти поруч з нею біля гробу і обійняти… І постріли зі зброї, які лунають на похоронах, наче пронизують твоє серце… Все переживаєш заново…

- Чому Ви не створите громадську організацію дружин полеглих українських військових? Вам, мабуть, було б легше вирішувати всі проблемні питання… І, можливо, це б дало можливість залучати кошти меценатів на благодійні цілі, пов’язані з вшануванням пам’яті героїв…, - запитую Дар’ю.

- Для чого?, - дивується жінка. - Для піару? Мені він не потрібний. Поїхати у Буковель, бо життя продовжується, щоб розвіятися?.. Це не для мене. Участь у громадській організації - не означає, що я зможу зробити щось більше для Коленьки та його полеглих побратимів, ніж роблю зараз. Мене знають у міській раді і йдуть на зустріч. Міський голова поважав мого чоловіка, тому й підтримує усі ініціативи, з якими звертаюся. Свого часу служив разом з Коленькою. Потім чоловік працював на СТО, власником якого був Ігор Матейчук… А тим, хто забуває ціну нашого мирного неба, я постійно наголошую, що вони сидять у теплих кабінетах, проводять час зі своїми дружинами та дітьми, поки українські військові перебувають у холоді та постійній небезпеці, ризикують щосекунди своїм життям… Кажу їм завжди: все робіть з душею. Треба зробити все можливе і неможливе, щоб вшанувати подвиг наших захисників.

Запитую доньок Дарʼї Клець, чи вони схвалюють таку активну громадську діяльність своєї матері.

- Усе це вона робить не задля себе, але щоб вшанувати пам’ять Героїв, які віддали свої життя за нас із вами, - зауважує Ольга. - Щоб українці не забували, якою ціною дається нам кожен прожитий день у вільній, незалежній державі. Мама неодноразово повторює, що пам’ять - це не слова, це – дія. Міні-комʼюніті з дружинами та матерями загиблих героїв дозволило їй знайти людей, які розуміють її стан і розділяють її горе, знайти справжніх подруг. Водночас, вона стикнулася з байдужістю деяких українців, яким потрібно ще й доводити, що увіковічення пам’яті героїв є вкрай важливим сьогодні. Звісно, це її дуже ображає та обурює. Але вона продовжує виконувати цю відповідальну місію…

Олеся КОСТАШЕК, журналістка, Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з сімейного архіву Дарʼї Клець