Поки син Михайло захищає Україну на Курщині, волонтерка зі Сторожинеччини Домніка Данилюк за рік відправила 150 тонн допомоги ЗСУ

ГЕРОЇ ВОЄННОГО ЧАСУ

До приміщення Кам’янської сільської ради під’їжджає авто, з якого виходить військовий Роман, який нині служить у складі 107-ї бригади у Курській області, та волонтерка з Чернівців. Вони навідались сюди невипадково. Тут мають завантажити транспорт цінною гуманітарною допомогою, щоб відвезти її на передову.

У цій будівлі в Кам’яній свого часу знаходився будинок культури. З початку повномасштабного вторгнення його глядацький зал віддали під волонтерський штаб. Увесь він заповнений численними коробками з необхідними для захисників речами. Тут і каремати та спальні мішки, і продукти харчування тривалого зберігання та засоби гігієни, і шапки та рукавиці, які передали аж зі США, і буржуйки з Німеччини, і фільтри для води з Канади…

- Ще на початку повномасштабної війни я поїхала у Румунію у пошуках меценатів для допомоги ЗСУ, - розповідає БукІнфо волонтерка та депутатка Кам’янської сільської ради Домніка Данилюк. - Знайшла одну з фірм, яка співпрацює з нами до сьогодні. Вона надає різні речі, які дуже потрібні на фронті: продукти харчування, засоби гігієни, буржуйки, ліки тощо. Також вдалось налагодити партнерські зв’язки з німцями, американцями та канадцями, щоб залучити якомога більше допомоги для ЗСУ.

Каже, що при отриманні гуманітарної допомоги, волонтери не беруть від меценатів кошти.

«За два з половиною роки лише декілька разів гроші для захисників надходили від місцевих мешканців і ми одразу за них купували м’ясо, щоб виготовити консервацію для хлопців… Коли передаємо допомогу, фіксуємо все, склавши акт прийому-передачі, робимо фотозвіт і передаємо ці підтвердження нашим меценатам за кордоном. Тому нам вірять і продовжують підтримувати військових», - каже жінка.

«Хотіла поїхати ближче до сина, до Суджі, але він суворо заборонив»

Домніка Миколаївна є відповідальною особою при сільській раді за волонтерську допомогу ЗСУ. Їй повністю довіряють і голова Кам’янської територіальної громади, і мешканці села. Бо знають, що вона, як мама, опікується захисниками України, незалежно, де вони народились і проживали до служби у війську. У самої один із синів - Михайло - на передовій. Вже два роки служить у найгарячіших точках нашої держави: поблизу Курахового та Покровська, що на Донеччині, на Сумському напрямку (там разом з побратимами виконує бойові завдання вже більше 5 місяців)…

- Зараз Михайло несе службу на Курщині, - повідомляє волонтерка. - Прибувши у Сумську область з волонтерською допомогою, хотіла поїхати поближче до нього, до Суджі… Але він суворо заборонив. Сказав: «Туди не можна. Там дуже страшно»…

Михайло виконує завдання у складі 82-ї бригади. Коли приїхали з гуманітарним вантажем у Суми, нас там вже чекали військові аж з семи бригад. Ми швиденько передали їм усе, зробили фотозвіт, і захисники повернулися до своїх побратимів.

- Ким Михайло працював до повномасштабної війни?

- Водієм. У мене є ще один син, старший за нього, - Микола. Він 11 років пропрацював у поліції. Свого часу теж служив у війську, але переніс два інсульти і чотири «цукрові» коми (має цукровий діабет)…

- Михайло є учасником бойових дій?

- Так. Захищає Україну з лютого 2023 року. Служить у відділі забезпечення. По 2-3 рази у день їздить до бійців у різні напрямки, наражаючись на ворожі дрони та артилерійські снаряди. Ризикує життям, як і всі хлопці. З ним служать багато буковинців…

- Мабуть, зараз важко зв’язатися з сином?

- Там є спеціальний канал, через який ми зв’язуємося. Син щодня надсилає смайлики, дзвонить, коли має можливість. Вдома на нього також з нетерпінням чекають дружина і 15-річна донька. Гордяться ним… Михайло був у відпустці на своє та моє дні народження (у нього - 19-го листопада, а в мене - 20-го). Приїзд сина став справжнім подарунком для нас усіх…

За рік відправила 150 тонн допомоги ЗСУ

Домніка Данилюк почала волонтерити з перших днів повномасштабної війни, а у середині квітня вже й сама супроводжувала гуманітарну допомогу у Гостомель (після деокупації міста). З цією ж метою жінка їздила до захисників на Покровському та Куп’янському напрямках, в Оріхове на Запоріжжі, Ізюм на Харківщині, Сумську область…

- Супроводжувала вантаж для захисників вже близько 25 разів (!), - зауважує Домніка Миколаївна. - Свого часу їхала майже кожного місяця. Не змогла вирушати в таку далеку дорогу лише тоді, коли мене прооперували, а згодом через проблеми з серцем (не дозволяли лікарі).

Домніка Данилюк співпрацює з багатьма волонтерами: з Чернівців, Підгір’я, Кам’яної, Мамаївців… Усіх знає особисто, довіряє. Тому ще не було випадків, коли допомога не доїхала до захисників. Серед інших - Іван Осіпов зі Сторожинця, Віталій Ткачук з Чернівців, колишній військовий Леонід Лукаш з Кам’яної та багато інших.

- Часто за допомогою приїжджає волонтер з позивним «Батя» з села, що поблизу Стрілецького Кута, - розповідає Домніка Миколаївна. - Він воював разом з двома синами, був командиром, але згодом його комісували. Один син волонтера загинув на війні, а інший продовжує воювати… Справді героїчна родина.

Окрім волонтерів, навантажують свій транспорт гуманітарною допомогою у Кам’яній і військові, які повертаються на передову з відпустки.

- Допомагаємо і тим жителям села, яких спіткала біда, - зауважує Домніка Данилюк. - Для прикладу, у хлопця, який теж волонтерив, повністю згоріла хата. Надали йому матрац, інші необхідні речі… Звісно, все передаємо через акт прийому-передачі. Кожного місяця я звітую про нашу діяльність. Також щороку підбиваю підсумки, скільки вдалось відправити допомоги на фронт. У 2023 році це було аж 150 тонн.

Активну волонтерську діяльність та небайдужу громадянську позицію Домніки Данилюк засвідчує відзнака Президента - медаль «За оборону України», яку жінка отримала наприкінці минулого року.

Допомагає місцевим переселенцям, а вони, натомість, – їй у волонтерстві

До 2014 року Домніка Миколаївна мала свій бізнес (з пошиття весільних суконь). Закрила його через погіршення стану здоров’я. І відтоді всю енергію і зусилля, та й власні кошти, почала акумулювати на підтримку українського війська.

- Ще з початку АТО залучилася підтримкою сусідів, і ми разом збирали та відправляли допомогу для захисників, - зауважує волонтерка. - А з початку повномасштабного вторгнення стикнулися з новим викликом: на західну Україну, і в наше село зокрема, ринуло багато переселенців (у Кам’яну тоді приїхало більше 1,5 тисячі (!) людей, які знайшли прихисток у місцевих школі та церкві). Досі у селі проживає до 200 тимчасово переміщених осіб. Кожного місяця видаю їм продукти харчування та засоби гігієни. З 24 лютого 2022 року лише два рази не видала таку допомогу. Вперше, коли підірвали Каховську ГЕС, і я відвезла усе, що мала, для жителів затоплених населених пунктів (загалом їхала туди аж 5 разів). А іншого разу підтримала гуманітарною допомогою жителів багатостраждальної Сумської області…

Щоб віддячити за небайдужість та вкласти свою лепту у підтримку ЗСУ, вимушені переселенці, які проживають у Кам’яній, долучаються до пакування та розвантаження допомоги військовим. Серед інших - Антоніна Петрова з Торецька, Наталія Полянська з Енергодара, Олена Бєлова з невісткою Еллою, які приїхали з Покровська…

- Переселенці відчули людяне і милосердне ставлення до них і вирішили допомогти у Вашій волонтерській праці, так?

- Так. Ми всі працюємо злагоджено та дружно - і переселенці, і місцеві жителі (учні та вчителі Кам’янської школи, мешканці села різного віку та віросповідання). Для прикладу, приїжджає машина, завантажена допомогою для ЗСУ. Окрім тих, хто приходить сюди спеціально для того, щоб розвантажити цінний вантаж, нам допомагають дівчата, які працюють при сільській раді. Закочує рукави офіційного вбрання і голова громади Микола Костащук. Ще жодного разу він не пройшов осторонь, щоб не допомогти. Жодного разу не знайшов причину: зайнятість, побоювання забруднитись тощо… «Домка Миколаївна, не піднімайте такі важкі коробки, я допоможу», - завжди чую з його вуст…

«Українські військові - такі рідні нам незнайомці»

Поки ми з Домнікою Миколаївною спілкуємося, поруч складає продукти харчування та засоби гігієни у «фірмові» коробки для військових з написом «Від Кам’янської ОТГ» переселенка Антоніна Петрова. Вона працює у волонтерському штабі з перших днів повномасштабної війни.

- Я - з міста Торецьк Бахмутського району, що на Донеччині, - розповідає молода жінка. - Приїхала сюди з чоловіком та далекими родичами 9 квітня 2022 року. Зокрема - п’ятеро дітей, дві бабусі - 1936 та 1946-го років народження, з проблемами зору та руху. Мій чоловік працював водієм у Торецьку і йому дозволили евакуюватися на службовому бусі (свої авто залишили в рідному місті, зрозумівши, що 13 людей не помістяться ніде). Їхали туди, де приймали переселенців. У Дніпрі та Олександрії нас дуже погано прийняли. У Вінниці - значно краще, ми прожили там більше доби. Поки не дізналися, що в селі Кам’яна, на Буковині, гостинно зустрічають переселенців і у місцевому храмі створили умови, щоб вони проживали там, скільки завгодно.

Що рідні по духу, небайдужі до чужої біди люди не обов’язково мешкають у сусідніх з нами областях, ми зрозуміли ще у 2014 році, коли наше місто Торецьк перебувало в окупації чотири з половиною місяці. Ще тоді нам дали зрозуміти жителі сусідніх областей, що ніхто нам нічого не винен, хто ж винний, що так сталося?.. А нам потрібно було небагато - хоч якогось співчуття та допомоги…

- Коли їхали з дому, не змогли взяти з собою практично нічого, - зітхає Антоніна. - Одна спортивна сумка на двох із чоловіком, і хлібопічка. Водночас, взяли з собою собак - дорослого мопса, пікінеса і його двох цуценят. Щоб не загинули голодною смертю…

Як тільки приїхали в Камʼяну, була приємно вражена. Бо приїхали ввечері, а вже зранку наступного дня, у неділю (!), нам запропонували офіційно зареєструватися, як переселенці. Заради нас працівники сільської ради вийшли на роботу, щоб виконати свої службові обов’язки… Спочатку нас поселили у Будинку молитви. Згодом ми винайняли окреме помешкання. А ще пізніше нам сільська рада підшукала безкоштовне житло. Вже за два тижні після приїзду ми працевлаштувалися: я - помічником продавця у магазині (до війни також працювала у сфері торгівлі), чоловік, який має певні проблеми зі здоров’ям, - водієм у чернівецькому тролейбусному управлінні. Ми не звикли сидіти, чекаючи з неба манни небесної.

Коли приїхали на Буковину, одразу зауважили добре ставлення до нас місцевих мешканців (одні давали цінні поради, інші пропонували допомогу). Знаєте, я спілкуюся зі знайомими та сусідами, які виїхали з Донеччини у Полтавську, Черкаську, Вінницьку, Житомирську області… Такої підтримки переселенців, яку ми відчуваємо у Камʼяній, немає ніде. Так, як за нас переживає все село, не порівняти ні з чим. Навіть на вулиці жителі запитують, чи все добре, чи ніхто не ображає… Таке враження, що ми приїхали туди, де народились і виросли, де добре нас знають… Навіть мешканці Торецька, які приїхали з рідного міста на Буковину, за два з половиною роки так і не зорганізувались, щоб зустрітись, поспілкуватися або ж допомогти тому, хто цього потребує.

З перших днів після приїзду, нам, переселенцям, видавали гуманітарну допомогу. Тоді й познайомилася з Домкою Миколаївною. Побачила, як їй потрібні ще «одні руки» і запропонувала допомогти пакувати допомогу для ЗСУ. Відтоді і до сьогодні приходжу сюди, щоб зробити і свій внесок у підтримку українського війська. Навідуюсь і на вихідних, і відпрошуюсь з роботи… А хто, як не ми?! Це ж наші військові - такі рідні нам незнайомці: люди, яких ми не знаємо, але за відчуттями є рідними для нас. Як не допомогти?! Вони мерзнуть… Вони в постійній небезпеці для свого життя… Вони захищають рідну землю. Захищають наш спокій, наш сон… Це є обов’язок усіх, хто в тилу. Якщо ми не будемо цього робити, нашим хлопцям буде ще важче втримати позиції від ворога…

- Нині рідний Торецьк зруйнований на 98 відсотків (!), - з сумом констатує переселенка. - Моєї оселі вже немає. У нас з чоловіком було дві квартири і дачний будинок. Було три житла - не залишилося жодного. Все нажите там і залишилося, нічого не змогли вивезти. Єдине, що встигли, - продати машину. Тут, натомість, купили іншу… І все ж, не зважаючи на те, що на Буковині нам дуже подобається і ми завели багато друзів, так хотілось би повернутися в рідне місто. Хоч усвідомлюємо, що воно повністю зруйноване… Або приїхати бодай ближче до Торецька. Бо все одно «тягне» до батьківського дому… Іноді просто «накриває» ностальгією за ним…

Щомісяця завантажує допомогою 17-18 волонтерських бусів

- Чи важко нині організувати допомогу?, - запитую Домніку Миколаївну наприкінці інтервʼю. - Волонтери скаржаться, що українці збайдужіли до війни та рідше відгукуються на потреби військових…

- Не помітила такої тенденції. Бачу, що мені люди довіряють, допомагають. Навіть з рідного села, де народилася, - з Магали Новоселицького району. Самі випікають хліб, пиріжки для військових… А вчора, для прикладу, мені подзвонили і запропонували надати допомогу. За зібрані кошти (в тому числі, від заробітчанок) закупили 153 упаковки кави, 5 ящиків «мівіни»…

- Нам розповідали, що Ви у штабі і днюєте, і ночуєте…

- Трапляється й таке… Іноді, пізно ввечері (о 20-21-ій годині) мені привозять матеріали для серветок чи для сухих сніданків… Тоді ти зриваєшся з теплого дому і біжиш сюди, на склад…

- Скільки разів у місяць завантажуєте волонтерські буси допомогою на передову?

- Буває і по 2-3 рази в день. Зараз погляну скільки, згідно з актами прийому-передачі… (волонтерка переглядає документацію). Приблизно по 17-18 бусів щомісяця.

- Домці Миколаївні треба памʼятник при житті поставити - так вона самовіддано працює на благо українського війська, - підкреслює переселенка Антоніна Петрова. - Я двічі їхала з нею на схід України, відвозячи гуманітарну допомогу захисникам. Побачила на власні очі, наскільки важливою є наша підтримка для військових та місцевих мешканців… Домка Миколаївна – це людина з великим серцем, яка працює задля фронту практично в цілодобовому режимі. Для неї всі захисники України - як рідні діти.

Олеся КОСТАШЕК, журналістка, м.Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)

Фото авторки і з особистого архіву Домніки Данилюк