Під гнітом Москви: як здійснювався подвійний комуністичний контроль за пресою. Сторінками другого тому книги Миколи Тимошика "Змосковлення Буковини"

Нещодавно відомий учений, журналіст і письменник Микола Тимошик завершив півторарічнІ архівнІ пошуки документів за темою його дослідження «Змосковлення Буковини». За час праці над книгами в запилених архівах автор відкрив нову історію Буковини радянських часів, яку вправно замовчувала та фальшувала тодішня пропаганда.

Кілька років клопіткої праці, поїздки до Чернівців, тижні в архівах, аби буковинці знали свою справжню історію. Про брехливу пропаганду, залякування, замовчування, сталінізм, рух ОУН-УПА, русифікацію, перейменування та викорінення всього українського йдеться в новій книзі Миколи Тимошика.

Нагадаємо, перший том своєрідної буковиніани, вже побачив світ за сприяння обласної військової адміністрації і був успішно презентований у Києві та Чернівцях наприкінці березня. Нині робота над версткою другої книги завершена. Інтерв’ю з автором ми публікували тут (клікайте).

Оскільки з подачі Миколи Тимошика саме наш сайт БукІнфо отримав право на ексклюзивні подачі окремих фрагментів першої книги, наші читачі матимуть нагоду також першими ознайомитися зі змістом окремих розділів другої книги «Змосковлення Буковини».

Сьогодні публікуємо другий фрагмент, яка розповідає про те, як підбиралися та формувалися комуністичні кадри для Західної України й Буковини зокрема у повоєнний час. Першу частину з другої книги читайте тут: Як комуністи підбирали керівні кадри для західних українців: фрагмент нової книги журналіста і письменника Миколи Тимошика "Змосковлення Буковини" .

Контроль із республіки

Комуно-більшовицька система значно посилила контроль за роботою своїх періодичних друкованих органів одночасно і республіканського, і обласного та районного рівнів напередодні й після Другої світової війни.

Система стеження за змістом газет усіх рівнів була відпрацьована ще на початку 20-х років ХХ ст. Первинний контроль здійснювався своєрідним правонаступником зловісних цензурних комітетів російської імперії. Їх нова влада завбачливо перейменувала на нейтральний неологізм – Головліт. Розшифровувалося як Головне управління у справах літератури і видавництв.

Головліт створений при народному комісаріаті освіти РРФСР 6 червня 1922 року. Відділи цього управління знаходилися в кожному обласному центрі. Без печатки «До друку дозволяю» представника обласного цензора, службовий кабінет якого розміщувався в кожній друкарні, не підписувався в світ упродовж усіх радянських років жодний свіжий примірник районної, обласної чи республіканської газети (журналу).

Ось перелік завдань кожного радянського цензора, які зазначалися в періодично оновлюваних інструкціях. Ключове поняття в цих інструкціях - «не допущення до друку»:

- відомостей, що не підлягають розголошенню (у відповідності із затвердженим переліком);
- статей, які мають ворожий характер щодо Комуністичної партії та радянської влади;
- творів, через які проводиться ворожа ідеологія в основних питаннях (суспільства, релігії, економіки, національного питання, сфери мистецтва тощо);
- бульварної преси, порнографії, сумнівної реклами тощо;

- найбільш гострих місць у газетних текстах (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу і Комуністичну партію.

- прізвищ та імен ворогів радянської влади (ці списки також час від часу оновлювалися і доповнювалися. (Прим автора. - М. Т.)

Крім того, незважаючи на отримані дозволи до друку від місцевих цензорів, кожен свіжий примірник ретельно прочитувався головними ідеологами відділів пропаганди та агітації відповідних партійних комітетів, включно із ЦК КП(б)У.

У Києві це робилося на найвищому рівні – засіданнях Оргбюро ЦК КП(б)У.

Будь-яка помилка, навіть граматичного характеру, стає приводом для розгромних «накачок» в головному штабі партії. Часто показових, бо рішення відразу направляли в низові ланки для обговорень і вжиття «рішучих заходів» на місцях.

Того ж року на Оргбюро ЦК розглядалася й низка інших помилок, допущених у республіканських та обласних газетах: про неправильну передову в газеті «Ворошиловградская Правда», про допущені помилки в передовій статті «Советской Украины» та «Колгоспник України», , про статтю «Пам’ятник Миколі Щорсу» в газеті «Советская Украина», про недоліки в роботі друкарні «Комуніст»,

Усе частіше практикується заслуховування редакторів газет на засідання бюро обкомів партії та їхніх низових ланок – міськкомах і райкомах.

Системність таких слухань та обговорень, звісно ж, із зобов’язуючими пунктами резолюцій, які можна простежити на основі архівних документів окремо взятої обласної газети, вражає.

Для прикладу, упродовж 1945 року із гостроактуальних питань життя області бюро Чернівецького обкому партії обирає свою обласну газету, та присвячує їй аж три засідання:

- квітень: звіт про роботу редакції під керівництвом уже нового редактора - присланого Києвом із Дніпропетровська Костянтина Ципка;

- жовтень: аналіз недільних чисел газети, які мали б давати читачам більше пізнавальної, культурницької та виховної інформації;

- листопад: звіт редактора про роботу з кадрами.

Знаковим в історії стосунків «обком-газета» був грудень 1945 року. На бюро обкому обговорювалися результати роботи бригади ЦК ВКП (б), яка приїхала в Чернівці із спеціальним завданням. Яким це було завдання й що випливало із обговорення, - на цьому варто зупинитися детальніше.

Контроль із метрополії

Офіційна москва тримала контроль за тим, як партійно-радянська преса в Україні виконує поставлене перед нею ще їхнім вождем завдання колективного пропагандиста, агітатора і організатора життя на московський лад.

Компартійні ідеологи стали прискіпливіше аналізувати комплекти РБ навесні 1945 року, коли саме в москві було прийнято рішення проаналізувати роботу редакції головної газети однієї із наймолодших областей України – Чернівецької, приєднаної до складу радянської України в червні 1940 року, й дати їй оцінку на бюро обкому партії. Питання було настільки серйозним, що готувати його доручили не київським партійним функціонерам, а цілій пропагандистській групі із числа московських учених та ідеологів, які незабаром приїхали до Чернівців.

Наприкінці жовтня того ж року на стіл першому секретареві Чернівецького обкому партії був надісланий результат майже місячної роботи спеціальної пропагандистської групи із центру.

Документ обсягом дев’ять сторінок машинопису виконаний російською мовою, підписаний керівником групи Бондарєвою (ім’я її в документах цієї справи не зазначено) має назву «Справка о работе газеты «Радянська Буковина».

Сказати, що тональність документу вийшла досить критичною – мало. Це була критика нищівна, розгромна, притому з усіх аспектів діяльності редакції – організаційного, проблемно-тематичного, і, що найбільше болісно для колективу, ідеологічного.

Позитивним у цій довідці був лиш перший абзац, та й то його зміст носив абстрактний характер: «Газета друкує пропагандистські матеріали, дає передові статті з найважливіших питань політичного і господарського життя області; публікує статті, в яких розповідається про нашу батьківщину, її славне минуле, про державних діячів, полководців, класиків літератури, мислителів і художників; в останній час вміщується значна кількість матеріалів пропагандистського й оперативного характеру до виборчої кампанії у Верховну Ралу СРСР».

Далі йшла конкретика. Її тональність визначала ось така узагальнююча теза: «Газета «Радянська Буковина» все ще не сповна справляється зі своїми завданнями. Це виражається в тому, що в газеті… неправильно висвітлюються деякі питання, публікуються статті декларативного характеру, тобто не наповнені конкретним змістом; бувають числа невдало сплановані з розміщенням матеріалів, допускаються друкарські помилки».

Московські контролери передусім взялися аналізувати газетні публікації, які покликані були формувати світогляд буковинського читача. Йшлося про те, як пропагує нова газета краю комуністичну ідеологію, провідну роль більшовицької партії в справі соціалістичних перетворень в одній з наймолодших областей радянської України, що пише про дружбу братніх народів, в якій гегемоном виступав, звісно ж, старший, російський, брат.

Першою в довідці потрапила під вогонь критики, стаття під заголовком «“Короткий курс ВКП (б)” - наукова історія більшовизму».

Автор В. Ніколаєв розповідає про нове видання відомого в усьому СРСР підручника, створеного за схемою та головними ідеологічними постулатами самого товариша Сталіна. Стаття захвалювальна, закінчується закликом автора брати для читання цю книгу як настільну кожному – від студента до робітника.

Втім, одна, здавалося б, цілком безневинна фраза в інтерпретації рецензентів, все перевертала з ніг на голову. Йшлося про те, що радянська країна перемогла фашистів у роки Великої Вітчизняної війни завдяки тому, що під керівництвом партії більшовиків «був накреслений план розгрому фашистів».

Здавалося б, навіть під мікроскопом розглядаючи таку фразу, знайти в ній щось «крамольного» таки неможливо. Але тільки не для вишколених у високих партійних кабінетах ідеологів. «Це неправильне твердження», «це викривлення історичного факту!» - такі прямо убивчі фрази глобалізують надуману помилку, сигналізують владні органи про некомпетентність не лише автора, а й редакції: мовляв, це фашисти мали такий план, це Німеччина напала на СРСР. Виходить, за логікою рецензентів, ніякого плану розгрому фашистів в радянського керівництва не було?

Ще одна «ідеологічно шкідлива» думка віднайдена в статті С. Співака «Декабристи», опублікованій із нагоди 120-ліття повстання декабристів. Вона в такому фрагменті тексту: «Багато офіцерів російської армії після розгрому Наполеона в 1812 році побували за кордоном, там на заході вони сприйняли конституційні ідеї. Повернувшись на батьківщину, молоді дворяни побачили свій багатомільйонний народ під жорстоким гнітом самодержавця та кріпаччини. Вони вирішили повалити ці порядки шляхом військового повстання. Але воно зазнало поразки».

Так пояснив автор статті причини виникнення в Росії декабристського руху і з вірогідною долею правди так її розтлумачив. Слід було бути особливо заангажованим на пошук чогось «смаженого» читачем, щоб знайти в цьому фрагменті тесту підстави для нещадної критики. Але ж знайшли! І знову категорична заява: «Це упереджене уявлення про повстання декабристів».

Упередженість автора статті виявилася в тому, що він пов’язав причини повстання із впливом заходу на свідомість тогочасної російської інтелектуальної еліти, а не із «блискучою перемогою росії у Вітчизняній війні 1812 року, яка дала величезний поштовх суспільному життю країни». Рецензенти звинуватили автора в тому, що він у своєму історичному екскурсі захопився показом позитивних реформ у Франції і свідомо зігнорував причинами внутрішнього характеру, не показав читачам «міць і духовну силу російського народу».

Гостро розкритикувавши редакцію «Радянської Буковини» за невміння вести на рівні партійних вимог історичну тематику, автори довідки взялися розбиратися із тематикою сьогодення. І в цьому блоці нашукали немало «жуків», особливо під час аналізу передових статей.

Передова стаття в радянській пресі - це особливий жанр тоталітарної журналістики, якому тодішні високооплачувані пропагандисти надавали великого значення. Зазвичай передові статті подавалися на відкритті першої шпальти розширеною колонкою, не мали підписів, отож, у них виражалася думка або самої редакції, або партійного органу, який видавав газету. Зазвичай авторами передових були головні редактори, завідувачі відділами або відповідальні працівники партійних комітетів. Теми обиралися у відповідності з пам’ятними датами календаря, важливими рішеннями правлячої партії, гостротою поточного моменту соціалістичного будівництва.

Передова, що першою потрапила під прискіпливе око київських цензорів, називалася «Торжество радянського демократизму». Інформаційним приводом її появи в світ 12 грудня 1945 року стала восьма річниця від дня виборів до Верховної Ради СРСР, уперше здійснених на основі сталінської конституції. У ній, як зазвичай для таких публікацій, ішлося про роботу «народних обранців», їхню роль в усіх сферах суспільного життя, повторювалася активно експлуатована ідеологами з центру теза про «непорушний блок комуністів і безпартійних» як запоруку успішного соціалістичного будівництва.

Втім, в оцінці очолюваної товаришкою Бондарєвою членів групи пропагандистів із московського ЦК партії в цій статті також все не те і не так.

Ось їхні головні тези політичного лікнепу для тогочасних журналістів:

— слід було говорити про депутатів не як про самих себе, а як про представників партії і провідників її політики;
— слід було підкреслити, що радянський народ 12 грудня 1937 року обрав кандидатів блоку комуністів і безпартійних, тим самим схваливши політику більшовицької партії, тим самим вручивши свою долю в руки партії і радянського уряду;
— слід було провести чітку лінію, що після минулих виборів проявився тісний зв’язок партії з народом;
— слід було показувати успіхи кандидатів не як їх особисті, а як досягнення представників партії, які невпинно втілюють її ідеї;
— слід було наголосити, що буковинці отримали нове життя і мають трудові досягнення завдяки неустанній турботі рідної партії і уряду;
— слід було назвати закони, які прийняла радянська влада між ХІ і ХІІ сесіями для підвищення благополуччя радянських людей.

Подібні претензії були й до пропагандистської статті «День сталінської Конституції». Мовляв, стаття надзвичайно не конкретна, без прикладів і фактів. Втім, з’ясувалося, що її чернівецькі журналісти не писали, а використали як офіційний матеріал, надісланий каналами прес-бюро ТАРС. Та на це цілком доречне виправдання редакція отримала інше звинувачення: редакція зробила неправильно, що вибрала для друку саме цю статтю із присланих каналами ТАРС. Ця призначалася для газет східних областей України, де читачі добре знайомі з нашою державою системою і досягненнями.

Витяг з довідки московських перевіряльників:

«Публікація такої статті в чернівецькій газеті н е д о ц і л ь н а, оскільки тутешнє населення по-справжньому ще не знайоме із радянськими порядками, з нашими досягненнями».

Можна й далі перелічувати подібні безглузді вказівки із цієї аналітичної записки присланих ЦК партії з москви ідеологічних контролерів. Неможливо лише уявити, як усю цю відірвану від реалій життя і вже остогидлу тим же трудящим масам від безкінечного її повторювання політичну тріскотню передбачити, щоб утиснути в рамки, скажімо, однієї передової чи пропагандистської статті. Важко уявити й редакційного працівника, який би мав особисті переконання писати саме про це, саме так як хоче той присланий москвою контролер громадської думки на всіх просторах СРСР. І фактично неможливо уявити будь-кого з авторів так званих пропагандистських статей, які б мали хист передбачати усі можливі й неможливі «міни загальмованої дії», які можуть вибухнути в тому чи тому газетному рядку під час прискіпливого читання явних догматиків комуністичної ідеології.

Як засвідчить подальша практика побутування на шпальтах центральних та місцевих газет пропагандистських статей такого штибу, читачів цього жанру радянської журналістики ставало все менше. Отож, ефективність таких вступів знижувалася до нуля.

І насамкінець про те в документі московських рецензентів, що не викликає заперечень. Власне, цей недолік був властивий чи не для всієї тодішньої партійно-радянської преси: бравурна тональність більшості публікацій на виробничу тему, шапкопідкидання з нагоди трудових подвигів та перемог на всіляких трудових «фронтах» – тваринницькому, польовому, заводському, в час безкінечних «битв» – за урожай, із шкідниками рослин, з ледарями і дармоїдами, крадіями соціалістичної власності й носіями пережитків минулого тощо. От і на шпальтах «Радянської Буковини» трудові будні краю теж подалися «з небувалим підйомом», «із нечуваною активністю». Саме з такими епітетами супроводжувалися розповіді, які потрапили в записку, – про колектив пивзаводу (22 грудня), загальні збори комсомольців університету (14 грудня), про висунення кандидатів до дільничних виборчих комісій (14 грудня) тощо.

Виходить, спеціальна пропагандистська група з москви ініціювала своєю діяльністю «бурю у склянці води».

Фейлетони Остапа Вишні не для буковинців

У прагненні «накопати» побільше компромату на редакцію газети «Радянська Буковина» група московських пропагітів з особливою ідеологічною прискіпливістю взялася вивчати газетні публікації на теми, які для мешканців західноукраїнських областей мали особливий підтекст, а у висвітленні місцевою пресою – особливу інтерпретацію. Йдеться про післявоєнну підпільну діяльність ОУН-УПА на теренах Галичини та Буковини й навішений на них радянською пропагандою ярлик «фашистських націоналістів».

Звісно, що тема ця була і складна, і слизька для висвітлення. Зважаючи на бажання влади «розкручувати» цю тему постійно на газетних шпальтах тієї пори, але не маючи достатньо підготовлених кадрів, керівництво газети пішло простішим шляхом – практикувало передруки фейлетонів відомих авторів або ж апробовані вже статті з центральних видань, де йшлося про бандерівців і бандерівський рух. На думу редакції, цілковито підходили для цього твори Остап Вишні.

От власне через фейлетони цього гумориста не простої долі і зчинилися справжня «буря» в склянці води, що вихлюпнулася в записці ще однією порцією огульної критики за так звану політичну близькорукість журналістів обласної газети.

Звинувачений у контрреволюційній діяльності й навіть тероризмі (замах на П. Постишева), талановитий і вже загально визнаний в Україні журналіст і гуморист Павло Губенко (Вишня) був запроторений 1934-го на десять літ у сталінські табори ГУЛАГу. З тих таборів він був звільнений з відома самого Сталіна. Але не просто так, а за підлу, з точки зору морального вибору, відплату.

У політбюро правлячої партії вирішили використати авторитет і талант популярного гумориста й сатирика в своїх цілях. По виході на волю для нього були організовані кілька службових відряджень недавно приєднаними теренами західноукраїнськими областями. Влада чекала від письменника потрібних творів, які б реабілітували його звільнення. Так з’явилася в світ досить великим накладом (20 тисяч примірників ) 1945 року збірка гумористичних творів «Самостійна дірка».

1968 року ця книга була директивно перевидана у київському видавництві «Дніпро» ще більшим від попереднього накладом (50 тисяч примірників). Представити її читачеві доручили знаному а той час українському журналістові Федору Маківчуку. В старанні догодити владі, цей журналіст у передмові назвав свіже творіння Остапа Вишні таким корисним і вкрай потрібним для трудящих мас, що воно має мати «мільйон друзів», «переходити з оселі в оселю, з рук в руки» і зачитуватись «до дірок».

Варто навести показову витинку з цієї передмови, аби сучасний читач зміг уявити, як, якими публіцистичними прийомами і зусиллями яких майстрів слова формувалася в свідомості радянського соціуму амплітуда ненависті до тих безстрашних національних героїв, хто хотів бачити Україну вільною від російсько-сталінського ярма. На думку Ф. Маківчука, нова збірка фейлетонів Остапа Вишні спрямована проти лютих ворогів:

«Це були бандерівські головорізи та їхні ватажки, що темними очами вилазили з глибоких бункерів-схронів, вчиняли кривавий розбій в західноукраїнських хуторах і селах. Це були всілякі «гетьмани» й «прем’єри», що повтікали в чужинецькі землі від справедливої народної кари, а потім оптом і вроздріб продавалися капіталістичним розвід органам за тридцять каїнових срібняків».Там само, с. 4)

Навряд чи знали у 1945 році про житейські перипетії долі знаного гумориста тодішні керівники «Радянської Буковини». Від редакцій влада вимагала викривальних публікацій про ОУН-УПА. І коли їм на очі натрапила офіційно дозволена збірка Остапа Вишні – за темою, фактично замовленою владою, доречно скористалися з цього. Значний наклад цього видання якраз надійшов до книгарень. Упродовж одного місяця 1945 року в газеті опублікували аж три фейлетони Вишні – «Замерзає самостійність» (28 листопада), «Ще не вмерла ваша дирка» (11 грудня), «Самостійно вилуплюється» (22 грудня).

Здавалося б, мали похвалити за це. Втім, із архівного документа випливає, що і з такими нібито викривальними націоналістів творами Вишні в редакції вчинили невпопад. Особлива претензія московських пропагітів до другого твору. Навівши цитату з фейлетону про уявні мандри невідомими дорогами Гітлера в Іраку, якого, за задумом автора, марно там шукати, бо він подався в Аравію, автори аналітичної записки резюмують:

«Яку користь може принести такий фейлетон? Ніякої. Подібні фейлетони можуть лише популяризувати бандитів. Зазвичай фейлетон пишеться на тему, що має вагоме суспільне значення. Як свідчать дані, бандерівці не представляють якогось широкого суспільного руху, вони здійснюють терористичні акти й грабунки. Присвячувати цьому фейлетон немає підстав».

Гострої критики зазнала і кореспонденція «В сільській хаті» (число від 19 грудня 1944 року). Тут записана розповідь однієї жінки старшого віку, яка убила бандерівця. У розлогому тексті про це рецензенти побачили… пропаганду газетою бандерівського руху. Аргументація цього звинувачення з погляду сьогодення не витримує ніякої критики: «Скільки б разів у газеті не повторювали слово «бандерівець», від цього бандерівці не загинуть. Більше того, це їм буде на руку, бо це і є популяризація їхніх ідей».

Слідом за цією сентенцією – директивна, хоча й цілковито схоластична, вказівка журналістам: боротьбу за націоналістами в пресі слід вести, але лише шляхом публікацій пропагандистських матеріалів; сильною і конкретною нашою агітацією відповідати на аргументи націоналістів, не приводячи їх доводів.

Приборкання вільнодумства на сконі сталінської епохи

За період від січня по липень 1946 р. бюро обкому КП(б)У тричі слухало питання про роботу газети «Радянська Буковина».

14 січня – звіт редактора т. Ципка. Бюро відзначило, що газета систематично і широко висвітлює питання підготовки до виборів у Верховну Раду. «На живих конкретних прикладах газета пропагує ідеї радянського патріотизму, висвітлює роботу промисловості, транспорту і сільського господарства, мобілізує трудящих області на виконання важливіших господарсько-політичних завдань».

Одночасно бюро обкому відзначило в роботі редакції низку істотних недоліків. В окремих пропагандистських статтях припускались політичні помилки, недостатньо використовувалися місцеві матеріали з життя області. В ряді передових статей газета не давала потрібного глибокого аналізу фактів, напрямку і орієнтирів у роботі партійних, радянських та господарських організацій.

Низка пунктів архівного документу починається з оціночного, досить поширеного в подібних документах тієї доби, слова «недостатньо»:

- Недостатньо висвітлювалися питання внутріпартійної роботи. В газеті мало друкувалося статей з питань трудової дисципліни, стахановського руху та побутового обслуговування трудящих.

- Недостатньо працювала над залученням та вихованням авторського активу, внаслідок чого на сторінках газети мало виступало керівних працівників партійних, радянських і господарських організацій, спеціалістів, працівників науки і мистецтва.

У травні – знову виноситься на засідання бюро обкому питання про роботу редакції. В рішенні – ті ж звинувачення, що і на попередніх засіданнях: припущені помилкові оцінки і твердження важливих явищ господарського і культурного життя області.

Спробуємо збагнути цього разу суть претензій партійного начальства до журналістів обласної газети. Що ж насправді стояло за огульними звинуваченнями у виділених нижче курсивом, витягах із рішення бюро?

«Помилкові настанови щодо організації праці в колгоспах».

У цій завуальованій фразі прочитується незгода партійного органу з низкою критичних матеріалів, у яких ідеться про невміння чи нездатність керівників колгоспів навести лад на полях та фермах або про небажання чи нездатність насильно околгосплених буковинців спільно працювати на один котел.

Наяву – сталінське перевтілення ленінської вказівки про агітаційну функцію преси: замість популярної у 20-30-х роках «критикувати, агітуючи», із середини 40-х ставало актуальнішим «агітувати, не критикуючи». Від журналістів вимагали писати про буковинське село, так, як до цього вже звикли працівники преси на великій Україні: з незмінним гаслом «жити стало краще, жити стало веселіше». Цьому сильно допомагала комедійна агітка кавалера п’яти орденів Леніна та низки таких же премій Олександра Корнійчука про колгоспне село «В степах України», що від 1941 року не сходила зі сцен українських театрів, зосібно і чернівецького.

«Неправильна оцінка перебігу весняної сівби в Новоселицькому районі».

З точки зору функцій журналістики в демократичному суспільстві ця фраза сприймається як дикунська, печерна. Адже покликання журналістики у цій справі – не «давати оцінку перебігу сівби», а зазвичай писати правду про те, що породжує це явище, якщо воно організоване зверху і з-під палки, якщо воно суперечить прадавнім традиціям праці на землі істинного її господаря, а не безправного, позбавленого права на цю землю, колгоспника.

Таким чином, над словами цієї Езопової фрази про «неправильне трактування» журналістами місцевої преси окремих фактів із невдалого колгоспного будівництва прочитувалося таке:

- не можна так відверто і гостро писати про зерно, яке пропадало на току;

- не варто привертати увагу читача на згнилі кагати цукрового буряку, не вивезені через головотяпство бригадирів для переробки на цукровий завод;

- не слід акцентувати про негодоване стадо колгоспної череди через п’янство їздових…

«Неправильна оцінка провідних акторів обласного театру».

Журналісти й тут мали оглядатися на партійні настанови, які вже були добре засвоєні їхніми колегами на Великій Україні: хвалити акторів, які грають позитивних героїв, гудити – негативні типажі; однозначно хвалити спектаклі російських авторів і на тему «віковічної дружби російського і українського народів», не «влізати» в історію козаччини, тему «контрреволюційної УНР» тощо.

Схоже, що ці та подібні уроки тоталітарної журналістики, судячи з лексики постанови бюро, все ще не могли засвоїти журналісти «Радянської Буковини».

«Редакція не бореться із плагіатом своїх працівників»

Третє упродовж півроку засідання бюро обкому, на якому знову «громили» свою редакцію, було спонукане виступом газети «Радянська Україна» (органу ЦК КП(б)У та Верховної Ради України) від 31 березня 1946 року, під головною назвою «Плагіатор».

Назва цієї публікації стосувалася заступника редактора газети «Радянська Буковина» Миколи Бурбака, який у травні 1945 був рекомендований ЦК КП(б) на цю посаду.

Наказом по редакції газеті від 5 червня 1946 за плагіат, як літературну крадіжку, товариша Бурбака звільнили з посади, а на бюро обкому партії йому, як комуністові, оголошено догану із занесенням до особової справи.

З метою більш посиленого контролю за діяльністю газети, від червневого засідання бюро обкому починається така стала практика: щомісячно затверджувати плани роботи редакції. Впроваджувалася так звана воєнна тактика на упередження. Від редакції обком став вимагати перелік основних статей, рубрик, тематичних добірок, що планувалися до оприлюднення кожного наступного місяця. Їх щомісячно затверджувати на бюро, нерідко із суттєвими корекціями.

Обком запровадив ще одне «сито», через яке пропускали здебільше статті пропагандистського характеру, що вже були підготовлені до друку, - постійно діюча нарада викладачів вищих навчальних закладів області. В архівних документах можна знайти немало прикладів, коли на цьому етапі партійного контролю за діяльністю газети далекі від розуміння газетної справи обкомівські цензори перекроювали редакційні плани, вилучали в козину немало заявлених статей.

Кілька прикладів.

Стаття викладача університету Сопільнюк (без ініціалів) на досить «слизьку» тему «Успіхи ленінсько-сталінської національної політики» була забракована. Вердикт: «Не справився з поставленим завданням».

Стаття ще одного викладача університету Горобець (без ініціалів) «Видатний буковинський вчений Євген Козак» також не побачила світ. Вердикт: «Неправильно висвітлювалася роль цього вченого».

Стаття Косарика (в довідці без назви) також залишилася певне в архівних теках. Вердикт: «Не вірно висвітлено ряд питань з історії минулого Буковини».

Із досьє БукІнфо:

Микола Степанович ТИМОШИК - український учений, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець. Він доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.

Журналістську діяльність Микола Тимошик розпочав на Буковині. Був завідділу "Радянської Буковини" та головним редактором "Молодого буковинця". Автор 25 книг, серед яких документальний двотомник "Село" (2 томи), "Материн заповіт у рушнику 1933-го", "Голгофа Івана Огієнка", "Українці в Британії", «Українська журналістика в діаспорі: Британія» та інші.

З лекціями і повідомленнями виступав на запрошення наукових, навчальних та просвітніх закладів у Великій Британії, Бельгії, Ізраїлі, Іспанії, Китаї, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Франції, Швеції та Швейцарії. Лауреат низки літературних премій, з-поміж яких - ім. Ю. Федьковича (2022).

Нині - професор журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, головний редактор двомовного наукового журналу "Український інформаційний простір - Ukrainian Information Space".