Як 150 років тому жандарми російської імперії влаштовували "антиукраїнські полювання"

У другій половині ХІХ століття політичну поліцію Києва очолив генерал-лейтенант Василь Новицький — так у місті розпочалося переслідування всього українського. Свої «подвиги» генерал описав у книзі “Зі спогадів жандарма”.

Про це у своїй історичній публікації пише видання NV.

У другій половині ХІХ століття у Києві відбувалось справжнє полювання на українофілів, які як раз почали об'єднуватись у політичні осередки та громадські організації. Систему донесень та впровадження агентів вибудував генерал-лейтенант політичної поліції Василь Новицький, який описав події тих років у своїй книзі “Зі спогадів жандарма”.

Видання побачило світ вже після смерті генерала, 1929 року, і стало свідченням того, як царський режим знищував паростки національного руху на території України. Новицький чверть століття очолював жандармерію Київської губернії, а помер в Одесі 1907 року. Міг би служити імперському режиму і триваліше — якби не вогнепальне поранення в шию від політичної активістки.

Уродженець російського Пскова, Новицький побудував кар'єру на розшуку так званих революціонерів у Києві - хоча на практиці часто йшлося про людей, які всього лише хотіли залишатись українцями на своїй землі. Особливу ненависть цей запеклий монархіст плекав до Тараса Шевченка, вважаючи його постать вкрай небезпечною для Російської імперії навіть після смерті поета. За іронією долі, рідний брат жандарма, кавалерійський генерал Микола Новицький близько товаришував з Шевченком і доклав чимало зусиль і часу, щоб викупити з кріпацтва Кобзаря та його родичів.

У своїх записках Василь Новицький розкрив деталі терору, який розгорнула політична поліція проти українських діячів. При цьому жандарм відверто заявляє, що не бачить іншого способу протистояння вільнодумству та поширенню національних ідей. А так званими терористами вважає самих українців.

«Це переконання я ґрунтую частково і на історичних фактах усіх часів і подій, що видавалися і супроводжувалися терористичними діями, які були вгамовані тільки за допомогою і, виходячи звідси, виводжу висновок, що терор зупинений і вибитий може бути тільки терором», — пише жандарм.

^{Панихида під час перепоховання праху Шевченка. Київ, травень 1861 року / Фото: DR}

Знищити все українське

Варто нагадати, що за кілька років до того, як Новицький очолив київську жандармерію, Російська імперія жорстоко задавила Польське повстання 1863 року й розправилась з українським національним рухом, який виник наприкінці 1850-х — на початку 1860-х років, мав ліберальні ідеї і підтримував поляків під час їхнього повстання.

Записки жандарма починаються з думок про ті часи — бо саме тут і трохи раніше, на його думку, варто шукати «корінь зла».

«Наприкінці п’ятдесятих років російські українофіли так далеко зайшли у своїй пропагандистській діяльності, що обзавелися навіть своїм журналом Основа», — зазначає Новицький на перших сторінках своєї книги.

Він з обуренням згадує, як організація Громада у 1861 році, під час перевезення тіла Шевченка через Київ у Канів, провела найбільший політичний мітинг за 100 років. І з величезним задоволенням зауважує, що її очільників було покарано засланням. Особливе роздратування викликає у Новицького етнограф Павло Чубинський — автор тексту теперішнього гімну України. Жандарм пише у спогадах, що його заарештували за доносом Федора Трєпова — сусіда по маєтку.

«Він був засланий під нагляд поліції у місто Архангельськ за свої буйні промови, звернені до присутніх на ярмарку у місті Бориспіль Переяславського повіту Полтавської губернії селянам. За що, як чути, і був покараний своїми слухачами різками на майдані», — зневажливо відгукується про українського вченого жандарм.

^{Портрет Павла Чубинського. Кінець XIX століття / Фото: DR}

Чубинський стає для нього справжнім мозолем, адже навіть після заслання продовжує свою справу, чим псує генералу атмосферу у Києві. Річ у тім, що у 1873 році у місті був створений Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, і Новицький називає Чубинського «головним винуватцем» цієї справи.

Однак наукове товариство правопорядок не порушувало, а організовувало експедиції, збирало етнографічний та статистичний матеріал. Це й непокоїло монархістів, які не бажали знати реальне число українського населення в імперії.

У 1876 році імператор Олександр ІІ видав Емський указ, що повністю забороняв українську мову у публічному просторі, а також діяльність організації Громада. Не можна було не те що друкувати книги, але й ввозити їх на територію країни. Концерти й вистави українською, викладання у школах також стали табу. Самого Чубинського, публіциста Михайла Драгоманова, антрополога Федора Вовка, економіста Сергія Подолинського і ще десятки українських активістів змусили покинути Київ — загалом серед них було близько 25 відомих людей.

^{Портрет Михайла Драгоманова. Друга половина XIX століття / Фото: DR}

Генерал Новицький ревно виконував наказ царя й вишукував найменші прояви українства у Києві. Закриваються книгарні, під репресії потрапляють бандуристи. А наклад книги Миколи Гоголя Ніч напередодні Різдва, перекладений українською, забороняють, вилучають та знищують.

«У перекладі на малоросійське наріччя, до крайнощів спотворене перекладачем різними полонізмами, які не зустрічаються у народній говірці», — такий «лінгвістичний аналіз» дає Новицький у своїх спогадах цій книзі.

Так само він щемить український переклад Тараса Бульби. Його обурює, що у тексті зустрічаються слова Україна, українець, український цар.

«Таке спотворення тексту відомого російського письменника і патріота обурило всіх благородних людей, і почуття обурення виразилося кожним читачем», — пише генерал.

Заслуги Новицького перед імперією

За його правління у Києві запрацювала так звана охоронка — особлива служба жандармерії, яка вела спостереження за «політично неблагонадійними» людьми: від примітивного стеження на вулиці до пригод з погонями, перевдяганнями, зміною зовнішності, засідками на горищах. А в українське підпілля закинули щільну мережу секретної агентури: не було жодної нелегальної організації, діяльність якої не висвітлювалася б докладним чином одним або частіше кількома провокаторами.

Відбір до жандармського корпусу мав досить формальний характер: брали більшість охочих, за умови достатнього стажу військової служби та прихильних відгуків з боку начальства. Але, звичайно ж, сам характер майбутньої діяльності передбачав у тих, хто збирався обрати її, цілком певні риси розуму та характеру.

Переважна більшість жандармів, ясно усвідомлюючи головну мету своєї діяльності, діяла поза законом. Їм було підконтрольно все — а вони підкорялись тільки государю імператору. I кожен жандарм почував себе якщо не богом, то вже принаймні архангелом.

Новицький у своїй книзі намагався відбілити власну репутацію і створити у читача образ «доброго поліціянта». Навіть стверджував, що нібито відпускав багатьох молодих затриманих, які заплутались у вирі подій.

«Двадцятип’ятирічне перебування моє в Києві на посаді начальника управління провело через мої руки масу, тисячі людей, які залучалися до справ, становище яких у справах мною полегшувалося, особливо тоді, коли я бачив неустой у людині за молодим віком і каяття. , — читаємо у книзі Новицького. — Я таких осіб чимало передав батькам, багатьох і дуже багатьох влаштовував на місця, які забезпечували їхнє існування, і потім клопотав про прийняття знову до навчальних закладів під мою особисту відповідальність, у чому завжди встигав, за багатьох навіть сплачував за право навчання та слухання лекцій».

Жандарм також виправдовується, що ніколи не брав хабарів і не зловживав алкоголем, а всі чутки про нього нібито розпустив один з його недоброзичливців-начальників Сергій Зубатов, що створив в Російській імперії організації, які мали на меті відволікти робітників від революційного руху. Але у ці байки важко повірити, оскільки саме Новицький очолював київську жандармерію у ті роки й жодний крок поліціянта не проходив повз його контроль.

Допоки імперська жандармерія загрузла у політичних інтригах, провокаціях і переслідуванні українства, у Києві набрали сили ультрарадикальні осередки. Містом прокотилась хвиля справжніх терористичних актів та єврейських погромів. Найгучнішою справою став замах з київським слідом Вірою Засулич на петербурзького градоначальника генерала Федора Трєпова — того самого, хто доніс свого часу на Чубинського.

А у травні 1903 року було скоєно замах і на самого Новицького під час його перебування в Одесі. Преса повідомила, що його дружина «впала в нервовий припадок і не володіла протягом двох діб язиком». Це був його перший день на посаді градоначальника Одеси — представники народницького руху у цьому місті були добре знали про діяння начальника київської жандармерії й вирішили його знищити за терор, який він влаштовував людям.

Пізніше фактично руками жандармів утворилась майбутня терористична система чекістів у Радянській Росії, принципи якої збереглись і дотепер.

Ростислав КАМЕРИСТИЙ-БРАЙТЕНБЮХЕР, NV (c)